Перекладачі з німецької: Юрко Прохасько | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 04.04.2013
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Перекладачі з німецької: Юрко Прохасько

Юрко Прохасько - один із найвідоміших перекладачів з німецької в Україні. В інтерв'ю DW він розповів про пласти літератури, здатні збагачувати уявлення читачів про історію та культуру України.

Перекладач творів Йозефа Рота, Роберта Музиля, Ґоттфріда Бенна та багатьох інших письменників, лауреат численних премій Юрко Прохасько вважає переклад різновидом літературної творчості. В інтерв'ю DW він розповів про свою філософію перекладу, погляди на літературну норму, внутрішню вимогу перекладати з їдишу та пласти літератури, здатні відкривати українським читачам нові горизонти уявлень про історію та культуру України.

Deutsche Welle: Як Ви прийшли до перекладацької діяльності? І чому саме німецька мова?

Юрко Прохасько: Усе почалося з давньої родинної історії, а саме з тих часів, коли Східна Галичина належала до Дунайської імперії. Останнім поколінням громадян Австро-Угорщини у моїй родині були мої дідусь і бабця. Але мій дідусь помер за п'ять років до мого народження, а бабуся - через п'ять років після мого народження. Тож, ці носії мови не могли стати для мене тими, від кого я міг навчитися німецької. Слід додати ще, що то були совєтські часи, я народився в 1970 році. Але була дуже потужна родинна легенда - міф австрійської Галичини. Був дуже потужний переказ про Австрію як, мабуть, найщасливіший лад, який будь-коли панував у наших широтах. Це було тим, що я з самого малку вбирав у себе. Але про це ніколи не йшлося вголос - про те, що німецька культура є якась центральна чи провідна. Це радше були такі собі дуже субтельні і позасвідомі атмосферичні речі, які впливали на мене.

Одним з вирішальних моментів було те, що мої дідусь і бабця обоє навчалися у Відні і довго там жили. Моя бабця відкрила там лікарську практику, там народилася їхня перша дитина. А потім, на початку 1930-их років, вони вирішили повернутися додому - до Станіслава. І привезли із собою величезний багаж німецького літературного канону. Цей бібліотечний канон завжди посідав дуже велике місце у нашому помешканні у Станіславі, і я виростав з ним, навіть ще не вміючи читати. Спершу він мав для мене суто естетичний вимір - як обкладинки, ілюстрації і тиснення шкіри, запах книжок. Але потім, коли я вже навчився читати, я поступово в це вглиблювався. І це був для мене цілком символічний і метафізичний світ, де я міг знайти контакт із цими уявлюваними предками і з цією перерваною традицією.

Усе це невисловлене, але відчуване вирішальним чином вплинуло на те, що спершу мого брата Тараса, старшого від мене на два роки, а потім і мене начебто самоочевидно послали вчитися до школи з так званим "поглибленим вивченням німецької". Потім це якось природно переросло у моє рішення студіювати у Львові германістику.

Ви перекладали багато австрійської літератури. Чи вплинуло це на Ваше сприйняття австро-угорського періоду української історії? Чи з часом відбулася антиміфологізація?

Ні, я не думаю, що ця антиміфологізація відбулася через літературу. Радше навпаки, у моєму відчуванні є симбіоз родинного переказу й осяйного міфу Австрії й австрійської Галичини із потребою цієї літератури, її духом. Без оцього домашнього запліччя ніколи не було би стільки моєї прихильності й уваги до австрійської літератури. Мені завжди залежало на тому, аби запровадити до українського перекладеного канону принципові першорядні речі з австрійської літератури, такі, скажімо, як твори Роберта Музиля, які до того часу українською взагалі не існували.

Міркування про потребу реабілітації чи встановлення справедливості стосувалося такої постаті, як Йозеф Рот. Я починав перекладати його з переконання, що він є один із нас, він свій, наш, галичанин, незаслужено витіснений і замовчуваний. І мені хотілося в тому числі й встановити справедливість щодо нього - принаймні посмертно. Так би мовити, повернути його "на батьківщину". Але коли я взявся за нього вже ретельно, зрозумів, що йдеться не тільки про галицькість, не тільки про австрійськість і не тільки про відновлення справедливості, а йдеться про феномен так званої світової літератури. Бо Йозеф Рот, безперечно, належить до світової літератури й абсолютно необхідно - до перекладеного канону, який просто мусить існувати українською мовою.

Юрко Прохасько

Юрко Прохасько прагнув повернути Йозефа Рота "на батьківщину"

Чи важливо українським читачам більше знати про те, яка література і якими мовами творилася на українських теренах? Про що ця література, на Вашу думку, промовляє до них сьогодні?

Це засадничо, першорядно необхідно. По-перше, для того, щоби розбудовувати уявлення про літературу як таку, про її можливості. Тому що література береться з дуже-дуже багатьох речей і виникає в дуже-дуже різні способи. Відповідно сама література не тотожна собі, вона неймовірно невичерпна, як світ.

З іншого боку, коли перекладаю українською мовою, мені завжди важливо також те, щоби розбудовувати оцей дуже диференційований і багатий, диверґентний погляд на те, що таке Україна, її історія, культура. Тому що навіть серед очитаної й обізнаної читацької аудиторії й інтеліґентства загалом надто часто існують вельми спрощені, щоб не сказати примітизовані уявлення про Україну. А насправді вона значно складніша, багатша і не влягає в такі форми, які можна було би легко ідеалізувати. Багатство літератури є одним з тих чинників, який допомагає це пластично показати. Для мене в цьому дуже важливим є розбудовування широкої, великої, міцної, але немонолітної української ідентичності, яка приходить через рецепцію, зокрема, й такої літератури.

Ви перекладаєте в тому числі з їдишу? Як ви це робите, адже ця мова хоч і близька до німецької, та все ж доволі складна? Користуєтеся підрядниками?

Я вперше зустрівся з внутрішньою вимогою перекладати з їдишу, коли у 2007 та 2008 році ми готували велику виставку про Львів у Берліні у фундації "Нова синагога". Її гамбурзькі куратори Ірена Штратенверт і Роланд Гінрихс, яких я консультував, вирішили залучити до виставки (котра мала величезний успіх і потім мандрувала кількома країнами, у тому числі побувала й у Львові) цей аспект ренесансу літератури мовою їдиш у Східній Галичині й у Львові зокрема. Це був загальний центральноєвропейський та західноєвропейський феномен 1910-1930-х років. Тоді я вперше переклав низку творів кількох львівських поеток та поетів, що писали на їдиші - і це відкрило мені цілком нові краєвиди.

Минуло кілька років, але мене відтоді не полишала одна постать. Вона мене дуже переймала і переймає дотепер. Це постать Дебори Фоґель - поетки, філософки, яка народилася в Бурштині, потім студіювала філософію у Львові, стала фаховою філософкою і загинула разом з чоловіком і сином у львівському ґетті 1942 року. У Львові почала писати спершу польською мовою - лірику, новели, есеї. Вона була дуже важливою постаттю у мистецькому житті, зокрема дуже близькою до художньої групи "Артес", до якої також належали, скажімо, український маляр Роман Сельський та його дружина єврейка Марґіт Райх-Сельська. У певний час Дебора Фоґель почала писати мовою їдиш. Тепер я перекладаю дві збірки, які вона залишила цією мовою - "Тоґ-фіґурн", тобто "Фігури днів", та "Манекінен", себто "Манекени".

Тут для мене є кілька викликів і кілька принципових речей, які подібні до тих, про які я згадував раніше стосовно Йозефа Рота. Одна річ полягає в тому, що мені дуже цікаво пробувати перекладати з їдиш. Цією мовою я не розмовляю, але знайомий з одним її носієм - старшим чоловіком, львів’янином Борисом Дорфманом. Він є одним з останніх "природних" носіїв цієї мови. Слухаючи Бориса Дорфмана, я завжди дивуюся, як багато насправді розумію.

Юрко Прохасько

Прохасько: "Для мене важливим є розбудовування широкої, великої, міцної, але немонолітної української ідентичності"

Однак є тут й інший аспект. Мови їдиш як такої нема. Не існує якоїсь єдиної мови їдиш. Її основою, як відомо, була тодішня німецька, принесена, починаючи з XIV-XV століття, євреями-вигнанцями з німецькомовних країн до Центральної та Східної Європи, і там вона змішувалася з різними місцевими мовами. До того ж, у ній є ще велика верства гебреїзмів. Отож, є мінський, варшавський, львівський, кишинівський, одеський їдиш… І всі вони доволі різняться між собою. Моїм великим недоліком і тим, що не дає мені спокою, є те, що я ще не вмію читати гебрейськими літерами - на свою превелику ганьбу. Літературу мовою їдиш, яку творили у 1920-30-их роках, записували частково латинською абеткою, а частково гебрейською. Дебора Фоґель писала гебрейською абеткою. Оскільки я ще не вмію її читати, то мені допомагають дві перекладачки зі Львова, які цю мову вивчили – Лада Наконечна і Оксана Сікорська. Вони роблять для мене транслітерації латинкою і пересилають поштою сюди, до Швейцарії, де я тепер тимчасово перебуваю. Я роблю перший варіант перекладу і потім відсилаю їм - для того, щоб вони оцінили, наскільки я добре зрозумів. Це для мене також цікава справа в тому сенсі, що це вперше у моєму досвіді буде спільне авторство перекладів. І під перекладами також будуть стояти імена нас трьох. Є надія, що ці дві збірки з'являться у видавництві "Дух і літера" у Києві.

Ми дуже багато зробили для того, щоби повернути Бруно Шульца з небуття для українського читача. Ми багато робимо, щоби повернути польських письменників міжвоєння. Тарас Возняк і Андрій Павлишин зі Львова докладають величезних зусиль, щоби щось подібне тепер зробити з прекрасним польським письменником з кола Ґедройцевої "Культури", який називався Зиґмунд Гаупт, зовсім невідомий поки що українському читачеві. Повернути Зиґмунда Гаупта, щоби він також заіснував - як ім'я, як явище українською мовою. І мені видається, тепер також найвищий час, щоби повернути Дебору Фоґель. Вона була львів'янка, надзвичайно цікава постать - одна з чільних постатей цих інтелектуальних і артистичних середовищ. Ми знаємо про неї щонайбільше у зв'язку з Бруно Шульцем - вона була його близькою приятелькою. Відомо також, що вона допомагала йому перекладати польською мовою "Процес" Кафки. І відомо теж про її роль для становлення Шульца як письменника. Бо насправді "Цинамонові крамниці" починалися як прозові проби зовсім непевного у своєму літературному таланті, у своєму обдаруванні Бруно Шульца до Дебори Фоґель. Він писав їй листи з цими пізнішими новелами, щоби вона прочитала їх і сказала, чи вони чогось варті. Її реакцією був захват. І це вона показала ранні літературні проби Бруно Шульца Зофії Налковській у Варшаві. А та вже популяризувала його серед найвидатніших тоді польських письменників - Ґомбровича і Віткевича-Віткація (Віткацій - псевдонім Станіслава Віткевича. - Ред.). Ми дуже багато чим завдячуємо Деборі Фоґель. А тепер от прийшов час відкрити і її саму. Мені би дуже залежало на тому, щоби вона знайшла своє місце, щоби усвідомили її значення, щоби її сприйняли.

Юрко Прохасько

Зараз перекладач прагне повернути українському читачеві львівську письменницю та філософку Дебору Фоґель

У ваших перекладах дуже багата й насичена мова. Можна зустріти дуже цікаві слова, наприклад, слово "белемкати" - це те, що діти роблять ніжками, сидячи на зависокій лавці. Google не видає жодного результату на це слово. Ви також в одному інтерв’ю сказали, що "переклад творить мову".

Абсолютно.

Чи часто Ви вдаєтеся до словотвору під час перекладу чи радше підшукуєте рідковживані слова?

У мене є дві лінії, які я свідомо переслідую. З одного боку, мені здається, що мову неможливо насилувати, і що завдання перекладу аж ніяк не полягає в тому, щоби звертати увагу на самого себе через якісь химерності, дивацтва, мовні екзотизми або екстремізми. З іншого боку, мені цілком зрозуміло, що українська мова, подібно як і українська історія, значно багатша, ніж ми то зазвичай усвідомлюємо. Навіть не доводиться дуже багато чогось наново придумувати і створювати - варто лише приділити належної уваги до цієї мови і заангажованості, щоби знайти все, що в ній і так уже є.

Ще інша лінія моєї перекладацької філософії полягає в тому, що як такої літературної норми в Україні все ще нема - це непросте становище, але в цьому і наше благословення. Тобто є дві великі традиції літературної норми, які сформувалися історично - наддніпрянська і галицька. Те, що ми маємо за останні 20 років, відколи стали можливими вільні дискусії, в тому числі у царині перекладознавства і мовознавства, можна загалом окреслити як радше взаємне поборювання, змагання цих норм. Галичани часто наполягають на своєму, а наддніпрянці аж надто охоче виступають такими-от "стражами чистоти Ґрааля". Мені здається, що це протистояння безглузде й згубне. Адже справа полягає не в тому, чия норма правильніша і хто візьме гору. Набагато важливіше те, щоби разом творити новий синтез із оцих двох величезних резервуарів. Творити новий синтез літературної норми, але остерігаючись одразу називати це нормою і норматизувати за будь-яку ціну. А просто спільно випрацьовувати мову, яка би була адекватна теперішньому стану української культури і теперішнім вимогам описувати світ українською мовою.

А коли під час перекладу вдається справді створити новий вираз чи слово - це, звичайно, велике щастя. Але то трапляється завжди ad hoc (з латинської - "для даного випадку". - Ред.). Ніколи не можливо запланувати цього наперед. І вже напевно не можливо сказати, приживеться це слово чи ні.