1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Головна

Оповідання „остарбайтерів” шокувати німецьких школярів

13 підневільних працівників з України і Білорусії, приїхали до Кельну на запрошення обербургомістра. У роки Другої світової війни вони працювали на підприємствах оборонної промисловості, на Імперській залізниці, залучалися до сільськогосподарських робіт та заходів з розчищення Кельна від завалів, що виникали внаслідок авіаційних бомбардувань.

Організатори приїзду підневільних працівників до Німеччини – громадська організація EL-DE-Haus і кельнській Архівний центр досліджень з історії націонал-соціалізму (NS-Dokumentationszentrum). За 25 років, за їхньої ініціативи, Німеччину відвідало близько півтисячі осіб, – переважно з України, Білорусії та Росії. Співробітники Архівного центру детально записали свідчення багатьох колишніх «остарбайтерів» про їхнє перебування в Німеччині під час війни. Саме така інформація становить основу Архівного центру. На ній базуються практично всі сучасні пізнання кельнців про життя «підневільних працівників». Фотоархів також включає 2500 фотографій. Запрошена цього року Богдана Смагда з Бродів долучила до нього світлину власної родини, члени якої загинули в Анштеттені під час нальоту англо-американської авіації.

„Мій тато склав їхні трупи у нашому сараї. Вирили яму, на дно якої накидали паперу, щоби не класти мертвих на сиру землю. Їх поховали без домовин. По дорозі на цвинтар, я ще могла самостійно пересуватися, але, при цьому, я нічого не тямила. Тато, побачивши мій стан, відвів мене до лікарні. Там я знаходилася цілий місяць. Якось приходить тато до мене, а я йому кажу: „Мене так бабця любила, всі мене любили, а зараз до мене ніхто не приходить, ні сестра, ні брат”. Я кажу: „Тату, скажи, чому тільки ти приходиш?” А він відповідає: „Нема нікого”.

Примусова евакуація родини відбулася 1944 року, після прориву солдатами вермахту „Бродського казана”. Тоді багатьох жителів Бродів, німці загнали у вагони-телятники і відправили на захід. У Німеччині, під час війни, батьки Богдани працювали на залізниці. Батько – помічником машиніста, мати – прибиральницею. Коли дівчинка опинилася в Німеччині, їй виповнилося лише 11 років.

«У Кельні ми пробули приблизно чотири місяці, а ще рік і кілька місяців провели в Анштеттені. Про німців мій тато не був поганої думки. Він працював із машиністами і його дуже поважали, оскільки він був євангелістом, і жлдним чином не був пов’язаний з політикою. Час від часу, він приносив бутерброди, та так званий „цвібак”. Його колега, даючи їх йому, казав: «Ілля, бітте, кіндерам!” Ще одна жінка, яка мешкала неподалік нашого табору в Кельні, підкладала нам сповитий у ганчір’я хліб. Якби хтось помітив, що вона дає нам хліб, то її могли б покарати. З людьми, які жили по сусідству, близьких стосунків в нас не було, але ми спілкувалися через паркан: „Ґутен морґен, ґутен морґен!” Після того, як та жінка віталася з нами, ми вже розуміли, що там щось лежить. Коли моя бабця ходила за ворота просити хліба, то ніколи з порожніми руками не поверталася”.

До кожного колишнього «остарбайтера», що приїжджає до Кельну, організатори поїздки надають, на весь час його тижневого перебування, особистого опікуна і перекладача. У їхньому супроводі, колишні підневільні працівники дістають можливість відвідати місця, де знаходилися заводи, фабрики, на яких вони працювали, і табірні бараки, де вони мешкали у буремні воєнні роки. Їх безкоштовно селять в добродійному готелі Kolpinghaus, проводять екскурсію по місту, показують відомий Кельській собор і везуть в живописне передмістя Бонна Кьоніґсвінтер. За рахунок організації EL-DE-Haus гостям із Східної Європи можуть навіть замовити нові окуляри.

Цього разу колишні «остарбайтери» зустрілися також з учнями кельнської середньої школи імені Віллі Брандта. За словами перекладачки пані Богдани, студентки Юлії Шумахер, інколи зустрічі з «остарбайтерами» можуть шокувати німецьких школярів:

« Коли діти розуміють, що те відбувалося в їхньому рідному місті, що, в принципі, з тієї пори пройшло вже не так багато часу, що їхні бабусі та дідусі ще пам’ятають ті часи, в шкільних класах западає тиша. Видно, що діти шоковані. А потім настає час запитань. Діти стають дуже зацікавленими. Вони взагалі не знають, що ті „примусові робітники”, не були так званими «фремдарбайтерами» (добровільними іноземними робочими). Вони вперше чують від людей, що то був дійсно примусовий акт, і це шокує школярів».

Перебування „примусових робітників” в Кельні завершиться у неділю, покладанням вінка до могили жертв гестапо на кладовищі Westfriedhof.

Олександр Павлов