1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Олена Стяжкіна: Великі і маленькі розмови про війну

"Я - з Донецька, а ти? З Росії?" - його обличчям швидко проходять емоції", - Олена Стяжкіна, спеціально для DW.

Українська письменниця Олена Стяжкіна

Українська письменниця Олена Стяжкіна

"Ми вдома, ми вдома - в нашому українському Донецьку" - такий був задум для завершення історії. Він і зараз такий. Бо я вірю. І мені байдуже, як я виглядаю в очах тих, хто не чув про російську агресію, і тих, хто втомився від війни, не воюючи жодного дня. Я їм не заздрю, вони вважають мене божевільною - в цій угоді все чесно.

Мені не байдуже, скільки нас таких - "божевільних".  І я слухаю і пишу це, щоб ніколи-ніколи не забути.

Прокидаючись, Євген Маркович шепоче:

-      Господи, забери мене додому, будь ласка. Забери мене додому.

-      Геня, ти - ідіот? - кричить його дружина Ольга Йосипівна. - Ти шо думаєш, шо у Господа там терикони? Геня, про шо ти просиш? Ти сумуєш за трамваями, які заїжджали просто нам у вікна, тому що той, хто будував так дома і вулиці, був такий самий старий дурень, як ти? Ти знову цього хочеш?

-      Так. Хочу, - вперто киває Євген Маркович.

Ольга Йосипівна на мить замовкає, набирає повітря в груди й починає голосно ридати: "Геня, ті змінився, Геня. Ти став мене ображати. Ти п'ятдесят п'ять років прикидався хорошим чоловіком, а тепер ти став мене ображати. Скоро ти почнеш здіймати на мене руку, Геня. Я цього не витримаю!"

-      Господи, - каже він, - Господи, я більше не можу чекати. Візьми мене додому. Додому.

-      Так! - Ольга Йосипівна перестає ридати. - Я не зрозуміла: ти зібрався померти чи повернутися? І хто це тебе напоумив? Хто дозволив, Геня, тобі таке думати без мене?

Євген Маркович гірко зітхає.

-      Не грімаснічай, Геня. Мені все ясно. Я так і знала, що ти мене кинеш. І мати моя казала,  і всі казали. І ось воно… Ось воно. Ну, нічого-нічого. Я, звісно, не Господь, але додому ти повернешся у мене, як зайчик. Я, Геня, щоб ти знав, постіль нову купила. Тут на ній спати не дам, не проси. Це квартирі нашій - подарунок, щоб не з порожніми руками, щоб вона знала, як ми за нею скучили. Ми їй ще ремонт зробимо. І трамвай, Геня, у нас на Челюскінцев співає, що твій соловейко. Скоро вже, кажу тобі, Геня, скоро… Трошечки ще почекати…

В літньому таборі Павло лідер. Йому десять, у серпні буде одинадцять. В Луганську почав спортивно плавати, вже в Києві наплив собі на перший дорослий. Він високий, вище за інших. Однак спину тримає рівно. Масштабів своїх не соромиться і бути меншим, ніж є, не хоче. Носить окуляри,  але їх не соромиться також. Веселий, спокійний, розсудливий. Зайшлися грати: "На яку тварину ти хотів би бути схожим?". І наперебій - тигри, леви, морські котики, дельфіни, пантери. "А ти, Павло?"

"На білку…"

"Тому що вона красива? А чого не на тигра?"

"Тому що тигр - великий, а білка - маленька. В маленького важче поцілити і важче вбити".

Терапевтичний пікнік. Говорить Алла, вона з Донецька. Інші - хто палить, хто тягне лимонад з пляшки. Віра вважається спеціалісткою з психозів, оскільки в молодості працювала у психіатричній клініці. Тож вона тут за консультанта - лежить на траві і дивиться в небо, щоб не збити Аллу з думки.

- У мене, - говорить Алла, - все почалось з плавок. У травні, коли ще був у нас аеропорт, і ми всі були дома, я ходила до басейну.  Білі плавки, синій верх - красивий такий купальник. Випрала, повісила, зранку дивлюсь - пляма на плавках. Як кров чи як іржа, невеличка. Перепрала – те саме. Потім епопея – відбілювачі, сода з оцтом, зубний порошок, білизна… Плавки білесенькі такі стали, прозорі - а пляма на місці. Якщо через неї дивитись, то сонце вже було видно. І тоді я подумала: оця пляма - про війну: якщо я її здихаюсь, ми швидко всіх переможемо і нічого не буде. І я почала їх виварювати і замочувати у хлорці. Був етап, коли довелось обирати - пляма чи дірка. Я вирішила, що дірка - гірше, бо дірка - взагалі порожнеча. А я, знаєте, не схотіла бачити через дірку батьківщину і стояти із валізою в руці. Пляму я не перемогла. Плавки сховала. Війна триває…

- Твій пойнт у тому, що війна йде через твої плавки? - питає хтось.

- Чому це? - огризається Алла. - Я тут не на сповіді, а на конкурсі психозів. Продовження будете слухати?

Всі кивають. Тільки Віра не киває, не піддається, лежить собі на траві.

- Цього року, - урочисто продовжує Алла, - я випадково кинула до машинки з брудними речами підступну чорну футболку чоловіка. Їй п'ять років, але линяє вона фіолетовим, як нова. Такий виходить з неї насичений розчин, що можна стіни фарбувати. І от витягаю після цього прання мою біленьку кофтинку, мою красуньку улюблену - сірою з фіолетовими патьоками. Тричі перепрала у різних порошках, відбілювала, заливала хімією на добу… Та де там… "Прощай", - казала мені кофтинка. "Війна  буде вічною, - подумала я. - Ми не зможемо. Не за нашого життя. Ота пляма на плавках перетворилась на сіру зону окупованої території. А тепер і кофтинка про те саме. Все. Кінець". І я вирішила наостанок її виварити - щогодини зливала воду, міняла засоби, додавала мінералки і лимона, розмовляла з нею по-хорошому. А вона - сіра, наче мертва.

 - Жах який, - каже хтось.

- Аж раптом вона… Вона…, - Алла починає сяяти. - Вона, врешті-решт, здалась! Відбілилась! Вона відбілилась, а це означає…

- Нічого більше не говори! - кричить Віра і встає у весь зріст. - Мовчи, Алло! Ми все зрозуміли! Не налякай! Не навроч!

А ми ж Віру взяли консультантом з психозів. І ось на тобі….

Діти у Донецькій області граються зі зброєю (архівне фото)

Діти у Донецькій області граються зі зброєю (архівне фото)

Олегу шість. Він три роки як з війни. Чотири дитсадочка у чотирьох різних містах України. Всі сподобались, бо він - дорослий, а дорослі - не капризують. На майданчику в Одесі грається з дівчинкою-ровесницею. Каже їй:

"Я - Олег, а ти?"

"Я - Маша. А ти звідки?" - відповідає вона.

"Я - з Донецька. А ти?"

"Я з Росії"

Він відступає на крок, завмирає на хвилину. Його обличчям швидко проходять емоції, які він ще не вміє приховувати - співчуття, жалість, гидливість. Олег дивиться на Машу спокійно і каже, хитаючи головою: "Ай-ай-ай". І потім ще раз, покидаючи майданчик: "Ай-ай-ай".

Дивитись відео 02:09

Київ та Донбас дедалі більше віддаляються один від одного (25.04.2017)

DW.COM

Аудіо й відео до теми