Оксана Забужко: Якби ми вчились так, як треба. Одне фото і трохи соціології | Deutsche Welle - Авторська колонка | DW | 20.11.2017
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Оксана Забужко: Якби ми вчились так, як треба. Одне фото і трохи соціології

"Суспільство, в якому найупізнаванішими є обличчя не кінозірок чи телеведучих, а діячів політичного класу, приречене лишатись патерналістським", - Оксана Забужко, спеціально для DW.

Українська письменниця Оксана Забужко

Українська письменниця Оксана Забужко

У вступному випуску своїх "сердитих нотаток" я обіцяла читачам ближче приглянутися до деяких найнебезпечніших "дірок", які лишає в голові середньостатистичного українця наша постколоніальна освіта. А що "дірок" тих у нас, нівроку, як у швейцарському сирі, то я довго зважувала, з котрої почати (як у тому анекдоті - "всьо такоє вкусноє!") і в якому порядку їх краще описувати. І хтозна, скільки б ще отак примірялася, якби життя врешті само не підкинуло мені щедрою рукою сюжету, де наш "колективний розум" засвітився навсібіч ледь не всіма своїми "дірками" одночасно, наче мозок інсультника на МРТ.

Приводом стало фото - з тих, про які журналісти люблять писати: "взорвало интернет". "Музей історії фотографії у Львові" виклав у мережу кумедний кольоровий знімок з львівської першотравневої демонстрації 1968 року (автор Ілля Павлюк): на задньому плані - стандартна для СРСР червонопрапорна "колона трудящих", на передньому, на горбочку під деревом - насуплена дівчинка років 7-8, з прапорцем і кульками, ціла міна й постава якої недвозначно виказують, наскільки категорично все оте, що довкола, їй не подобається.

Знімок справді вартий меморіалізації - цікавий не тільки вдало підловленим "моментом щирости" дитини, а й, головне, історичним контекстом - отим безцінним, як казав класик, "пухом історії", який, якщо його вчасно не зафіксувати, для нащадків буде вже геть неврозумливий, "звіється вітром". У мене до таких артефактів інтерес професійний: основна дія мого наступного роману розгортається якраз у 1950-1970-х роках, і, пам'ятаючи досвід роботи над "Музеєм покинутих секретів", я стараюсь не пропускати ані таких-от документів доби, ні дискусій довкола них, бо то теж важливе джерело інформації. Принаймні десять років тому, коли писався "Музей", з коментарів під старими фото у ЖЖ, на блогах і форумах можна було "намити" чимало "золотої крупи", конче потрібної романісту для створення атмосфери історичної достеменности, - спогадів, переказів, "антикварних" деталей тощо, а кілька таких окрушинок я навіть прямо включила в текст "Музею", тож і за бурхливим мережевим обговоренням "дівчинки з кульками" стежила тепер із тим самим розрахунком: ану ж щось перепаде!

Дещо й перепало, однак мова не про це. Близько семи тисяч лайків, майже п'ять тисяч поширень на самому тільки стартовому пабліку, сотні коментарів, розлізлих по мережі, не раз цілими дискусійними "простирадлами", - матеріал, у принципі, достатній, аби згадати університетський курс соціології - і спробувати по цьому "МРТ-знімкові" поставити деякі діагнози нашому суспільству (точніше, онлайн-активній його частині).

Дивитись відео 02:24

Як відкривають архіви радянських спецслужб

"Маркс і Енгельс?"

Зрозуміло, більшість коментарів - це суто емоційні "перші реакції": на комічний контраст між офіційним, добре пам'ятним середньому й старшому поколінню "всенародним святом" на другому плані - й сердитим дитям на першому. Тут поле для дотепів - більш або менш вдалих, більш або менш ідеологічно забарвлених ("таке мале, а вже бандерівка", "то ось ти яке, щасливе радянське дитинство!" і т.д.). Але що вражає в цьому сеґменті "перших реакцій", - це просто-таки зашкально висока, як на дорослу аудиторію, кількість дотепів у жанрі "на кого з політиків схожа" ("Яценюк, Тимошенко, Савченко і т.д. в дитинстві"). Не дискутую тут рівня такого гумору, але мимоволі згадався старий, теж радянський анекдот: студентові-медику показують два скелети, чоловічий і жіночий, питають: хто це? Бідака не знає, професор підказує: таж придивіться, цей вищий, цей нижчий, в цього таз вужчий, в цього ширший, - ні, не помагає підказка… Професор тратить терпець: юначе, та що ж може бути легшого, ви ж їх усе своє життя довкола бачите! І аж тут студентові очі спалахують розумінням:

-     Маркс і Енгельс?!.  

Здається, це більше не анекдот. І коли тисячі дорослих, повносправних громадян на старе фото дитини в окулярах відрухово, "за Павловим" вигукують: "Яценюк?!" (Тимошенко, Савченко і т.д.), сміятись якось геть не хочеться. Діагноз очевидний: українці дивляться телевізор (і російські серіали також: мені довелось ґуґлити, хто така "Катя Пушкарева", бо її теж згадувано частіше, ніж "в межах похибки"). Саме ця, як казали в СРСР, "наочна агітація" й інсталює нам у мозок ті "базові" образи, за якими наша свідомість ідентифікує незнайоме зображення, і в умовах сучасного інформаційного переситу людині такої "елементарної орієнтації" переважно й вистачає: ідентифікував - заспокоївся - побіг далі... Простіше кажучи - крім своїх "Маркса з Енгельсом" (Яценюків-Тимошенок-Савченок...), ми переважно дійсно довкола себе "нічого не бачимо". І не лише на старих фотографіях.

Це значно загрозливіший симптом, ніж може видатися на позір. Суспільство, в якому найупізнаванішими є обличчя не кінозірок чи телеведучих, а діячів політичного класу, приречене лишатись патерналістським, - хоч скільки йому розповідай про його конституційні права, воно чекатиме "нового обличчя" (дуже характерний термін!), яке прийде й "зробить йому добре". Різниця з СРСР тут хіба в тому, що в СРСР вся "наочна агітація" мала на меті вмовити людині, що їй вже дуже добре (найкраще в світі!), і "обличчя з телевізора" мали слугували лиш об'єктом подяки за те гадане добро, - для того й вивішувались на свята (як це видно й на львівському фото, на фасаді кам'яниці на задньому плані) в центрі кожного населеного пункту, "от Москвы до самых до окраин", - а імена "вождів" гриміли над юрбою по радіо, так що я й досі можу не затнувшись продекламувати повний список членів Політбюро сімдесят-котрогось-там року ("на трибуну поднимаются товарищи Брежнев, Андропов, Горбачев, Гришин, Громыко" і т.д.), - але, нотабене, в обговоренні на цю деталь декору не звернув уваги взагалі ніхто! Просто, не помітили, не вирізнили як щось для себе екзотичне чи архаїчне: білборди, то й білборди, а хто там на них зображений - Маркс-і-Енгельс, Гришин-і-Громико чи Яценюк-і-Тимошенко - діло десяте…

І ось це й є "візуальний тоталітаризм" - коли "Великий Брат" уже не потребує стежити за вами: він уже "в вас", усередині - як черв'як у яблукові.

"Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз…"

 "Не помітили" українські юзери й ще дечого. В європейських обговореннях старих фото зазвичай домінує "краєзнавча" тема - а яка вулиця, а що за будинок, а що за парк, а яким маршрутом ішла колона… Нічого цього в нашому випадку не було - всіх "геніїв місця" в колективній свідомості закрило "сліпою плямою" безадресного "Першотравня". Саме через нього фото не прочиталось як "львівське" (хоча ландшафт для львів'ян мав би бути цілком упізнаваний!) - з тим самим успіхом воно могло б бути підписане хоч Донецьком, а хоч Ленінградом чи Владивостоком: аудиторія не завважила б різниці.

І це зайве потвердження того, про що я вже не раз писала, - ми все ще "не бачимо" своїх міст і сіл. "Не повернули" їх, ментально, собі, не витягли з-під уніфікаторського катка "общесоюзного стандарта". Можна це, звичайно, списати на довготермінові наслідки радянських політик меморициду - все-таки згадувати, "що тут було" до "Великого Жовтня" чи, страх сказати, "до Петра І", надто довгі роки було в українських містах і селах елементарно небезпечно, та й досі МП по-хазяйському водить екскурсії по наших козацьких барокових храмах, примудряючись ні словом не згадати ні фундаторів тих храмів, ні Запорожжя, ні Гетьманщину, зате ревно напаковуючи екскурсантам у вуха московських царів. У висліді на Півдні маємо міста, що, як старі кокетки, самі применшують собі віку, не признаючись до своєї "доросійської" історії, і навіть у Києві панує "ландшафтна пам'ять цуцика" - завдовжки в одне покоління: звідси, з одного боку, громадські петиції з вимогою знести новий театр, буцім щоб "повернути історичне обличчя Андріївському узвозу" (котрий те обличчя втратив, разом із старою бруківкою, ще 35 років тому, на хвилі "щербицької" реконструкції "під Арбат"!), - а з другого боку, цілковитий брак громадського інтересу до долі, наприклад, Будинку Профспілок, задля якого в 1970-ті було по-варварському знищено і колишнє Дворянське зібрання (Дім Учителя), і дім фотографа Гудовського з меморіальною дошкою Шевченку, - і ніхто, що характерно, не пропонує тепер знести обгорілу руїну, щоб повернути центру столиці "історичне обличчя". "Історичним"-бо в цій системі координат вважається "такий вид, як коли я був маленьким", - ну а "маленькі", річ ясна, найкраще запам'ятовують те, на що їм велить дивитись "доросла" культура. Через те й сецесія, обтицяна портретами "вождів", залишається нам в зоні "сліпої плями" (це "не до нас"!), - а от червоний прапорець із прив'язаними до нього кульками кондомоподібної форми вмить дружно згадуємо всі - всім "колишнім соцтабором" зразу. 

У Країні Спадаючих Колготок

Це, власне, найцікавіша і найцінніша частина обговорення - багатоголосий зойк "дітей Совка" (головно жіноцтва) на вид надусаної дівчинки: "та це ж я!.." Блискавичний флешбек-упізнавання, куди там Прусту з його "мадленкою": всім нам чіпляли "на паради" такі банти, всіх нас однаково, як на зоні, стригли (така дивоглядія, як "дитячі стрижки", з'явилася в перукарнях аж у 1990-ті!), всі "очкарики" мусили носити таку оправу (і як же вони, біднятка, її стидалися!), ну й, звісно, найневідчепніша (як виявилось) фізична пам'ять кожної жінки "родом з СРСР": незручне взуття (це через нього на всіх дитячих фото ми виглядаємо такими смішними клишоножиками!) і вічно-сповзаючі, мішкуваті бавовняні колготки на ґумці "попід пахи", - із запізненням на сорок років мережа вивалила цілий античний хор жіночих проклять на адресу цього шедевра радянського "легпрому", з описами десятків технічних прийомів, якими колготки утримувано було від сповзання!.. І от, поки вирослі героїні моїх "Дівчаток" отак сповідалися з досвіду своїх перших системних принижень, що їх і слід вважати "соціалізацією по-радянськи", а я за компом подумки розчулено відзначала собі, наскільки жінки безстрашніші - в тому сенсі, що, на відміну від чоловіків, не бояться згадувати, як їх принижувано, а значить, здоровіше реаґують на травму, - в античному хорі несподівано прорізалася, "другим голосом", група, якої я, на свій сором, досі не брала під увагу - справжні радянські "діти трудящих", колишні дівчатка "глибинки": містечок і сіл.

І, з нотками задавненої класової кривди (о так, радянське суспільство було не просто класове, а - станове, ба навіть кастове!), вони, через сорок років, пояснили нам, сердитим власницям огидних колготок, що в них у "глибинці" дитячі колготки - будь-які! - були дефіцитом. Що вони про них - мріяли (!). Що ми, виявляється, були супроти них "панські діти" - й обурюємось не рідкою юшкою, а рідкими коралями. А вони в той самий час носили - панчохи на круглих резинках, на дідових підтяжках, з байковими панталонами, ось так, малята, записуйте-записуйте, а ви думали, СРСР - це вам що, "варєнічная Катюша"?..

DW.COM

Поні не винні

Про "малят" - це не просто риторичний прийом. Покоління "дітей незалежности" вже вивчилось і вступило в зону соціальної активности - і перші-таки його культурні спроби самовизначитися в стосунку до покоління батьків, "рожденных в СССР", засвідчили таке розпачливе, сливе інопланетянське історичне невігластво, аж упору над тим заридати вголос: діти-діти, це ж яким дивом вас усіх досі ФСБ ще не завербувало, як старий спокусник - вихованку монастирської школи?!

У нашому обговоренні цей прошарок "рожевих поні" теж "засвітився" - частина молоді стала обурюватись "недолугим", на їхню думку, виглядом дитини, яка здалась їм "недоглянутою" (!). Вочевидь, це ті, хто виріс на російському кіно і чесно заковтнув усю його, впарену лохам, "варєнічную Катюша" (дозволю собі скористатись цим брендом як універсальною метафорою) - штучно вибудувану "комнату отдыха ЦК союзной республики", що видається чужинцям (зокрема й "чужинцям в часі"!) за справжнє "життя трудящих в СРСР". І поки українські батьки й учителі мовчали й не згадували дітям про пережиті замолоду страх і приниження  - неминучу "соціалізацію по-радянськи", - образ "життя в СРСР" конструювали дітям Ернсти й Парфьонови з їхніми "Намеднями" тощо. Тож і маємо 20-літок, яким уже невтямки (та й не повірять вони, як у Криму й на Донбасі не вірили в російські злидні, поки ті до них самі не прийшли!), що на фото Іллі Павлюка - якраз дитина з привілейованого класу (жінки мого покоління вмить оцінили імпортний трикотажний костюмчик, чоловіки - те, що фото 1968 року кольорове: це приблизно як сьогодні їздити на "Теслі"! - але молодим українцям, на відміну від їхніх ровесників у ЄС, такі "прикмети доби" вже нічого не промовляють, а це означає, що наша школа тупо не забезпечує випускникам орієнтації в історичному часі). Маємо молодих кінематографістів, які фільм про українських шістдесятників ілюструють візуальним рядом в дусі рязановської "Карнавальної ночі" (бо їм розказували про Хрущова і ХХ з'їзд, а про Україну не розказували нічого!), і молодих письменників, у чиїх романах провінційні вчительки 1970-х носять "імпортний ліфчик тілесного кольору" і розгулюють по лісі (!) в "НДР-вських колготках" (!!!), і молодих редакторів, які всю ту лабуду, замість відіслати авторам на доробку, підписують в ефір і до друку, - і так підкинуте нам у масову свідомість зозулине яйце мальованого "лже-СССРу" розмножується далі - вже нашими власними силами…

Зрозуміло, що коні, тобто діти, не винні: чого ми їх навчили, те вони й знають. І я тут не про школу й ЗМІ - найбільше мене цікавить питання, чому моє покоління не змогло захистити своїх дітей від російської пропаґанди (не впоралось із трансмісією пам'яті) на рівні родини (як писало мені весною 2014-го одне таке "розбуджене війною" дитя, "чому ви нам нічого не розповідали?"). Так ось, одному своєму припущенню, чому так сталося, я в обговоренні львівського фото потвердження таки знайшла: це "мовчання травми" - класичний "сором жертви насильства". І досі колишні "радянські дівчатка", давно вже мами й бабусі, згадавши на вид "панської дитини-1968" свої скорбні стрижки, колготки й паради і заново вразившись, "які ж ми були бідні і про це не знали" (sic!!!), одна по одній - замовкають, виходять з дискусії: "вспоминать не хочется те времена, так все как-то уродливо было", "не буду розказувати, не хочеться навіть згадувати"… А поки ми мовчали, за нас говорили інші. 

Що ж, вчімося говорити про себе. Хай через силу, хай зашпортуючись, трудно згадуючи мову й слова, як інсультник у реабілітаційний період, - іншого шляху до одужання в нас немає.

DW.COM

Посилання в інтернеті

Аудіо й відео до теми