Оксана Забужко: «Завжди хотіла написати роман, який був би рівновеликий життю» | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 18.10.2010
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Оксана Забужко: «Завжди хотіла написати роман, який був би рівновеликий життю»

«Біблією українського постколоніалізму» назвали німецькі критики роман Забужко «Музей покинутих секретів». В інтерв’ю Deutsche Welle письменниця розповіла про «труднощі перекладу» та змужніння німецької україністики.

default

DW: Пані Оксано, не так давно Ви презентували в Берліні німецьке видання свого нового роману «Музей покинутих секретів». Ще на початку роботи над цією книгою Ви сказали, що навіть не підозрювали, у що « вплуталися ». Що Ви мали на увазі?

Коли починається робота такого масштабу, і роман на вісімсот сторінок, який забирає в тебе майже сім років життя і співжиття з героями, то це завжди «стрибок у темну воду». Я не сподівалася, що у мене стільки суто дослідницької роботи забере історична частина, що вона настільки в занедбаному стані і що робота з архівами і робота, по суті, польовим істориком зі збирання інформації від живих, «зацілілих» свідків тих років і тих подій припаде безпосередньо на плечі письменника.

DW: « Музей покинутих секретів » Ви називаєте « дуже нестандартною сімейною сагою ». У чому саме полягає її нестандартність?

Museum der vergessenen Geheimnisse

Німецьке видання «Музею покинутих секретів»

Краще сказати, «сімейною сагою доби некласичної фізики», коли твір перестає бути лінійним і коли відбувається суміщення різних часів в одному часі, в одному просторі людського життя, де минуле, теперішнє, позаминуле співіснує, одночасно переплітаючись такою собі косичкою з трьох сталок. Усе це відбувається тепер і тут у нашому житті - наші «мертві» присутні тут поруч із нами і продовжують впливати на наше життя і на ще ненароджених дітей.

DW: Деякі німецькі критики вже встигли охрестити роман « Біблією українського постколоніалізму ». Натомість українці порівнюють Вас з Томасом Манном та Достоєвським...

Я завжди хотіла написати роман, якиий був би рівновеликий життю, тобто який означав би якийсь свій автономний світ, до якого запрошується читач і в якому йому хочеться жити разом з героями. Справа критиків завжди знайти якусь наличку, яка дозволяє зробити щось нове впізнаваним і поставити на вже готову полицю. Я гадаю, що це просто якісь спроби щось кудись увіпхнути. Я вже чула порівняння і з Райнгардом Їрґлем – німецьким автором, знаним своєю також надзвичайно складною мовою, який також заклопотаний проблемою пам’яті травм – історичної пам’яті німецького народу. Завдання письменника – не надто перейматися тим, з ким його порівнюють чи ким його хочуть бачити, а намагатися бути самим собою.

DW: Над романом « Польові дослідження з українського сексу » працювала ціла команда німецьких перекладачів. Натомість « Музей покинутих секретів » перекладав лише Александр Кратохвіл. Про що це свідчить?

Це дуже позитивний знак, який означає, що німецька україністика у міжчассі виросла і змужніла, тому що робота над «Польовими дослідженнями з українського сексу» була певною мірою піонерською для німецького перекладацтва. У тій цілій групі, котра працювала над моїм першим романом, насправді була тільки одна людина, яка вільно володіла українською, а вживалися в цьому майстер-класі і чеські, і російські, і польські переклади, тобто це була така зведена робота. Але той факт, що на кінець двотисячних років німецька славістика вже дозріла до того, щоби народити перекладачів класу Александра Кратохвіла, котрі володіють українською мовою в усьому її спектрі – від суржику до діалектизмів – і котрі вміють грати на всій мовній клавіатурі, можуть перекласти одинцем такий справді поліфонічний і, безумовно, дуже складний для перекладача роман як «Музей покинутих секретів» – це означає, що німецька україністика стала «дорослою».

DW: Після успіху на німецькомовному ринку роману « Польові дослідження з українського сексу » австрійське видавництво « Дрошль » («Droschl» ) ризикнуло й купило права на ще навіть недописаний « Музей покинутих сектретів » . Що було далі і які ще переклади готуються?

Александр Кратохвіл працював, як-то кажуть, наступаючи мені на п’яти, тобто він перекладав розділ за розділом – в міру того, як я їх закінчувала. Потім я йому телефонувала і казала «от там, на такій-то сторінці я змінила отой шматок – оце Ви викресліть, а оце Ви викиньте». Інші переклади, які на разі готуються – чеський, російський, польський, підписано також права на англійське видання, ведуться переговори ще з кількома країнами.

DW: Чимало життєвих сцен головних героїв у романі так і залишаються нез’ясованими. Це був свідомий творчий хід чи плануєте корегувати у наступних виданнях?

Мені спеціально залежало на тому, щоби герої лишалися все-таки з деякими нез’ясованими питаннями, і один із головних “меседжів” цієї книжки, власне, і полягає в тому, що в історії є речі, яких ми ніколи не дізнаємося. Із цим знанням треба жити, бути свідомим того, що далеко не всі із “закопаних” і “покинутих” секретів будуть розкопані, що це не означає, що вони не продовжуватимуть оті-от нам «невідомі» й «незнані» сюжети і впливати на наше сьогодення й майбуття.

DW: Як Вам німецькі читачі ? Чи цікаво з ними зустрічатися?

Німецька читацька публіка дуже гарна і вдячна в тому сенсі, що Німеччина, мабуть, найбільше з усіх країн Європейського Союзу перекладає. Тобто є елемент відкритості до досвіду інших країн й інших культур. Гадаю, є ще цілий ряд «покинутих секретів» з німецької історії, які ще мають бути відкриті німецькими письменниками, адже німцям також є про що говорити.

Розмовляв Андрій Вовк

Редактор: Христина Ніколайчук

DW.COM