1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Політика й суспільство

"Не усвідомивши історії, в нас немає шансів на майбутнє"

Східна Німеччина була єдиною країною колишнього соціалістичного табору, де державна безпека після зміни влади була розпущена. Нині в Німеччині існує відомство, яке займається збереженням та обробкою документів колишньої ”штазі”. Але не лише про колись таємні документи йдеться в сьогоднішньому журналі, а й про те, як жахлива історія може наздогнати народ, який не хоче усвідомити того, що сталося.

Маріанне Біртлер на фоні документів штазі

Маріанне Біртлер на фоні документів "штазі"

"1990 року, коли німці почали дискутувати про долю документів ”штазі”, а потім навіть заснували для цього спеціальне відомство, то наші східні сусіди посміювалися: от, мовляв, типові німці, тепер і для для ліквідації "білих плям" в історії вони створюють нову контору. Але таке ставлення змінилося, коли вони помітили, що закриті документи значно небезпечніші од відкритих. У кожного, хто хотів би спаплюжити ту чи іншу людину, звинувативши її у співпраці із спецслужбою, були розв”язані руки, бо такий закид не можна було спростувати. Нині у Німеччині ситуація інша. Саме для цього й існують наші документи”.

Так говорить Маріанне Біртлер, уповноважена німецького уряду з питань документів міністерства державної безпеки Німецької Демократичної Республіки, яка керує відповідним відомством. До нього звертаються громадяни, які були жертвами ульбріхтівського чи хонеккерівського режиму для того, щоб "з першоджерел" дізнатися імена тих, хто стежив за ними, писав на них доноси, "закладав".

Але не лише для приватного використання важливі документи колишньої ”штазі”. Адже в східній Німеччині після об"єднання створювалися державні структури, і установка була однією: той, хто співпрацював із ”штазі”, не має права перебувати на державній службі Федеративної Німеччини. Цей досвід Німеччини використовують нині і деякі колишні соціалістичні країни. Говорить Маріанне Біртлер:

”Ставлення змінювалося, бо стояло завдання кадрового оновлення країн. На шляху до Європейського союзу вироблялися стандарти того, як ліквідувати "білі плями" щодо диктатури. Це призвело до того, що в цілій низці країн існують схожі на нашу інституції, а також відповідні закони – у Польщі, Угорщині, Чехії. Схожі ініціативи є в Словаччині та Словенії. У Прибалтиці є якщо не відомства, то принаймні Музеї окупації, в яких знаходяться рештки архівів КДБ, якими можна користуватися. Нашим досвідом нині послуговуються інші”.

Маріанне Біртлер бачить нові завдання своєї структури у зв”язку з розширенням Європейського союзу на Схід:

”Я думаю, що нині, із вступом нових членів до Європейського союзу, завдання осмислення минулого одержить нову вагу. Досі НДР була єдиною в Євросоюзі країною колишнього східного блоку, цього було замало. Нині таких країн стало більше, і тому ми зможемо, думаю, з більшою енергією працювати над тим, щоб у Євросоюзі історія комунізму сприймалася не як третьорядний феномен, а як важлива складова європейської історії”.

Зрозуміло, що історію кожної країни, її комуністичне минуле мають вивчати перш за все місцеві історики. Але ефективність цієї роботи може бути значно вищою, якщо поєднати зусилля, вважає Маріанне Біртлер. Для цього вона має на меті деякі організаційні кроки:

”Треба зробити все від нас залежне, щоб на європейському рівні створити щось на зразок Інституту з історії комуністичного минулого. Початки такої роботи вже є. Нині ми саме про це ведемо переговори з партнерською організацією в Польщі. Наступного року на цю тему у Варшаві відбудеться великий конгрес. Ми хочемо, щоб паралельно з розширенням Євросоюзу на Схід, сталося розширення теми ”білих плям в історії” на Захід, щоб це не залишалося лише темою центрально- і східноєвропейських країн. І тут Німеччина відіграє провідну роль. І я вважаю, що німецький уряд має взяти на себе цю відповідальність”.

Окремо в осмисленні історичного минулого стоїть Росія. Адже саме тут – історичні витоки ”реального комунізму”. Подолавши фашизм, перемігши у Другій світовій війні, Радянський Союз покрив усю окупаційну зону концентраційними таборами, які не дуже відрізнялися від німецьких, але також, і на цьому наголошують німецькі історики й політики, від таборів ГУЛАГу в самому Радянському Союзі. Тому німці уважно придивляються до процесів, які нині відбуваються в Росії. Адже саме тут, у численних архівах ФСБ, знаходяться сотні тисяч документів про в"язнів, яких після війни - навіть без вироків - було відправлено до Сибіру або ж кинуто за ґрати в радянські спецтабори на території Східної Німеччини. Найбільший такий табір в усій окупаційній зоні був у містечку Мюльберґ над Ельбою, яке нині належить до виборчого округу депутата німецького бундестаґу Штефана Гільсберґа.

"Серед тих, хто там сидів, не було майже нікого, хто справді був нацистом. Серед в"язнів було чимало 15-16-річних хлопців та дівчат, яких підозрювали в участі у ”Вервольфі”, але вони не були більшими нацистами, ніж інші. Система таборів була просто перенесена з Радянського Союзу на німецьку землю і не була в принципі розрахована на покарання винних".

Німецький політик Штефан Гільсберґ без застережень розуміє масштаби того лиха, яке принесли Гітлер і його сатрапи до Європи:

"Ми маємо справу в Німеччині із жахливою історією, ми відповідальні за мільйони жертв".

Але йому часто доводиться розмовляти з колишніми - нині частково реабілітованими - в"язнями ГУЛАГу, а відтак стикатися з проблемою не лише злочинів фашизму до 1945 року, але й злочинів комунізму на німецьких теренах після 1945 року. Він буває в східноєвропейських країнах, співпрацює з російським правозахисним товариством "Меморіал", з відомим правозахисником Сергієм Ковальовим. Ось що він говорить про стан усвідомлення історичного минулого в Німеччині та в країнах колишнього Радянського Союзу:

"Звичайно, в Німеччині є дефіцити в заповненні "білих плям". Але в порівнянні з тим, що відбувається в країнах колишнього східного блоку, зокрема, в Росії, те, що ми маємо, все ж дещо краще. Адже це не лише питання реабілітації і відшкодування. Росія – це та країна, на прикладі якої ми нині бачимо, що може статися, коли вивчення уроків історії не відбувається. Тоді історія продовжується. У Росії ми поки що не маємо правової держави, а інколи мені здається, що там суспільний розвиток іде назад. Адже це скандал, коли Путін у своїй боротьбі проти тероризму оголошує ісламістськими терористами увесь чеченський народ. Це злочин на верхівці держави, цього не можна допускати".

Між сьогоденням і минулим Штефан Гільсберґ бачить прямий, безпосередній зв"язок. Лише усвідомивши причини сталінізму, причини терору проти власного народу, можна йти вперед, до нових форм суспільного розвитку, вважає політик:

"У росіян немає шансів, я говорю про це з усією відвертістю, побудувати західну систему щодо демократії, прав людини і свобод, якщо вони свою історію не осмислять".

Але процес осимислення того, що сталося, Штефан Гільсберґ розуміє багатогранно. У прагненні замовчувати злочини сталінізму, зокрема, на німецькій землі, депутат вбачає небезпеку не лише для росіян, українців чи білорусів, а й для Заходу:

"Нам потрібен діалог. Нам потрібні стабільні зв"язки з Росією, але ми повинні завжди називати всі речі своїми іменами. Якщо цього не буде, то тоді ми не допоможемо Росії і зробимо ведмежу послугу нам самим".

Уповноважена німецького уряду з питань архівів НДРівської спецслужби Маріанне Біртлер погоджується з таким розумінням ролі двосторонніх і багатосторонніх контактів у спільному подоланні жахливого минулого. Але вона називає ще один фактор, який, здається, є визначальним у цьому діалозі:

"Нам потрібне терпіння - як завжди в обходженні з минулим. Згадайте 1945 рік. Доки Німеччина справді поставила питання про підвалини націонал-соціалізму, минуло життя цілого покоління. Нам часто не вистачає терпіння. Але як кажуть: ”Трава не росте швидше від того, що її тягнуть догори”.

Як приклад вона наводить і важку тему голокосту - ставлення німців до злочинів нацистів щодо євреїв:

"Або згадати, як довго треба було німцям – з 1945 року до кінця 60-х - початку 70-х років, - щоб у суспільстві з”явився консенсус про те, що ж сталося з євреями під час націонал-соціалізму. І є чимало євреїв, яким 1945 року було по 60-70 років, і які не дожили до того часу, поки це минуле в Німеччині було усвідомлене. Вони померли з гіркотою. Суспільний процес переосмислення тривав 20-25 років".

"Тоталітарною пасткою сучасності" називає Штефан Гільсберґ націонал-соціалізм і комунізм - два таких різних, два таких однакових феномени 20-го століття:

"Хоч між комуністичною і націонал-соціалістичною системою й існує велика різниця, але це були дві тоталітарні системи. Вони боролися з особистою свободою, навіть із самою думкою про свободу. Це було повернення в найстрашніші середньовічні часи - з готовністю застосовувати силу, коли йшлося про втілення в життя власних політичних ідей. І ми тоді досягнемо своєї мети, коли люди відкидатимуть будь-який тоталітаризм як такий. Це завдання і для нас у Німеччині. Іншого шляху немає".