1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Політика й суспільство

Міст між двома світами – на словацько-українському кордоні незабаром з”явиться новий перехід

Понад 60 років селище Селменці, частина якого опинилася в Словаччині, а інша – в Україні, розділяв кордон. Тут не було навіть прикордонного переходу. Незабаром такий перехід відкритють. Водночас над розділеним селом нависла нова загроза: висловлюються побоювання, що після приєднання Словаччини до Шенгенської угоди, перетинати кордон знову стане складніше.

У селищі Селменці, розташованому на українсько-словацькому кордоні, практично вже все готово для відкриття нового переходу. Залишилося, як то кажуть, лише перерізати стрічку. Незабаром жителі Великих та Малих Селменців знову зможуть без зайвих труднощів відвідувати одне одного. За це вони боролися впродовж багатьох років. Їх активно підтримували Рада Європи і навіть Вашингтон. Бургомістр Великих Селменців, які розкинулися на словацькому боці кордону, Людовіт Тот переконаний, що після 60 років розділу мешканцям обох частин села буде про що поговорити:

„Тепер ми можемо говорити про спільні проблеми. Звичайно ми знайдемо спільну мову. У нас майже кожний має родичів по інший бік кордону. Хоча слід визнати, що внаслідок розділу деякі родинні зв”язки все ж таки загубилися. Головна мета відкриття переходу – надати жителям села можливість відвідувати одне одного. Родини знову повинні об”єднатися.”

Як символ розділу, на прикордонному переході встановили дві половини дерев”яної брами. Одна половина - зі словацького боку, інша - на відстані лише двадцяти метрів, але вже на українській території. Після Другої світової війни Сталін поставив мешканців села, яке до 1919-го року належало Угорщині, перед вибором: або вони відходять до Чехословаччини, або приєднуються до Радянського Союзу. Але селяни так і не дійшли спільної думки. Великі Селменці захотіли стати словацьким селищем, Малі Селменці з досить прагматичних причин відійти до СРСР:

„Справа в тому, що фермери з Великих Сельменців мали ділянки також в іншій частині села – приблизно по п”ятсот гектарів. Вірогідно, мешканці Малих Селменців сподівалися, що після розділу їхнього населеного пункту, вони отримають ці ділянки. Справді, саме так і трапилося. Але потім всіх загнали до коглоспів, знову відібравши наділи.”

Розділ Селменців таким чином завершився. Нічого не змінилося й після 1948-го року, коли владу в Чехословаччині захопили комуністи і пропаганда говорила про „братський Радянський Союз”. З того часу кордон проходить прямо через село. Петер Ліжак, чия двоюрідна сестра досі живе в Україні, згадує:

„Ми навіть не могли спілкуватися. На кордоні протягнули колючий дріт, розпахали прикордонну смугу, встановили дерев”яний паркан – так, що протилежну сторону навіть не було видно. Колючий дріт проходив прямо через село. Ми не могли навіть бачити, що діється на іншому боці.”

1989-й рік приніс із собою певні зміни. Частину загороджень розібрали, частково зняли й колючий дріт. Тепер можна було зустрітися на кордоні і навіть поспілкуватися. Точніше доводилося кричати, щоб той, хто стояв з іншого боку, все почув. Але звичайно просто так зібратися на пиво або каву мешканці Великих та Малих Селменців ще не могли. Аби потрапити з одієї частини села в іншу, необхідно було проїхати майже 60 кілометрів до найближчого прикордонного переходу та ще й вистояти 16 годин у черзі.

Нині в Селменцях сходяться два світи: адже східний кордон Словаччини – це одночасно і східний кордон Європейського союзу. До речі, поблизу Селменців прикордонники час від часу виловлюють нелегалів, які через територію України прямують до ЄС. Петер Ліжак:

„У нас в селі нелегалів немає. Але в околицях їх можна зустріти. Якось на зеленому кордоні затримали цілу групу – 40 осіб. Більшість з них виявилися афганцями.”

Брюссель вимагає забезпечити належний контроль на цьому кордоні, тим більше, що 2007-го року Словаччина має намір приєднатися до Шенгенської угоди. Це означатиме скасування контролю на її західних кордонах. Бургомістр Великих Селменців Людовіт Тот побоюється, що об”єднання, яке тільки-но почалося, знову опиниться під загрозою:

„На мою думку, що після 2007-го року, коли тут почнуть споруджувати шенгеський кордон, знову запровадять суворіший режим. У будь-якому разі вільного перетину кордону не буде.”

Петер Ліжак, чий будинок розташовано в п”яти метрах від кордону, однак, не втрачає оптимізму:

„Я не боюсь. Тепер ми маємо тут прикордонний перехід. Навіть якщо режим знову стане суворішим, нехай вони мене контролюють. Мені це не заважатиме, адже я не контрабанду збираюся перевозити, а хочу тільки регулярно відвідувати своїх родичів.”

Петер Горнунг