Музей, де почуваєшся незрячим | Музика й кіно, література й мистецтво з Німеччини | DW | 07.03.2013
  1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Музей, де почуваєшся незрячим

На цій виставці нічого не побачиш: її можна тільки відчути. Тут пропонують темряву, в якій опиняються незрячі люди. Як вони живуть? Спробувати зрозуміти це можна в Музеї діалогу у Франкфурті-на-Майні.

Музей діалогу у Франкфурті-на-Майні

Музей діалогу у Франкфурті-на-Майні

Прожити 90 хвилин у цілковитій темряві, відчути себе незрячим і трохи зрозуміти таких людей пропонують у Музеї діалогу. Як пояснює директор Матіас Шефер, так хочуть досягти двох цілей: познайомити зі світом темряви "звичайних" людей і повернути на ринок праці тих, хто втратив зір та має інші вади.

Перед входом до виставки працівник заклеює чорною стрічкою все, що світиться, – телефон, годинник, диктофон. Екскурсія триватиме в цілковитій темряві – це головна умова. Отримую палицю, щоб намацувати дорогу. Світлофор над головою кліпнув червоним, потім зеленим. Двері зачиняються, все поглинає пітьма. Тепер надія тільки на поводиря – директора музею Матіаса Шефера.

Діалог у темряві

"Лівою рукою триматися за стіну. Іти на мій голос", - інструктує директор. Гості завжди знайомляться з провідником у темряві. Через кілька кроків він цікавиться, як відчуття, й запевняє: "Темніше вже не буде". Та й чи може бути темніше?

Перед екскурсією всі отримують ціпки

Перед екскурсією всі отримують ціпки

У вухах лящить від пташиного співу. Пробуємо рукою водоспад, торкаємося живих листочків рослин. Коли настає ніч і музей порожніє, вмикається спеціальне світло. Рослини отримують порцію, необхідну для виживання. Несамовито кумкають жаби. Ми перетинаємо підвісний місток, що добряче хитається під ногами. Намацуємо дерев'яну лаву посеред цього дивного саду. Одразу цікаво – скільки часу треба гідам, щоб вільно орієнтуватися серед виставки?

"Дехто вивчає її за кілька годин. Тим, хто осліп нещодавно, це дається важче. Дві третини незрячих втрачають зір після 60-го року життя і не можуть пристосуватися. Для них це більша проблема", - розповідає Матіас Шефер, який власноруч будував цю виставку. 45-річний чоловік незрячий від народження. Він не вважає це проблемою і каже, що живе цілком нормальним життям: має вищу освіту, родину з двома дітьми.

"Проблема в тому, що суспільство не зовсім готове приймати сліпих. Дуже мало людей щось про них знають. А є чимало незрячих, котрі працюють на хороших роботах", - каже він. На виставці темряви трудяться тридцять четверо людей. Чотирнадцятеро мають вади зору, ще кілька десятків приходять щотижня на практику. Переважно це 20-30-річна молодь.

Особлива самотність

Екскурсія триває. Ми всідаємося на підлозі в музичній залі. Линуть звуки, схожі на космічні. Звідкись підповзає самотність - набагато гірша, ніж зазвичай. Зненацька розумієш, що для незрячих людей власне тіло стає в'язницею. Скрізь пітьма без жодної кольорової цятки. Життя стає суцільною піснею, яку слухаєш, не в змозі увімкнути відеоряд. На відміну від усіх, хто навколо.

Де ти? - Тут.

"Де ти?" - "Тут".

Звучить море – здається, ось-ось заллє могутньою хвилею. Далі простір захоплюють соковиті жіночі голоси, які виспівують невідому пісню, вдаряючи долонями в барабани – африканський фольклор. Наприкінці – вирізка з джазу, і ми йдемо далі.

Розслабся і отримуй задоволення

Опиняємося мовби в центрі міста. Усе стало великим і незрозумілим - пам'ятники, двері, будинки… Чи не єдине, що орієнтує, - пищання світлофорів на перехрестях. Повз нас просувається інша група. Чуються веселі вигуки: "це, мабуть, запасний вихід" та сміх.

"Ми не хочемо зображувати темряву як щось лячне чи показати, як це погано - бути сліпим. Гості отримують задоволення і пригоду", - коментує директор. На його думку, тільки так вони чогось навчаться.

Збитки попри популярність

Екскурсія закінчується в темному барі, де можна перепочити й обмінятися думками. Потік відвідувачів до Музею діалогу не вщухає: у 2012-му тут побували понад 86 тисяч людей.

Темний фасад музею ніби натякає на темряву всередині

Темний фасад музею ніби натякає на темряву всередині

Попри популярність, музей бореться зі скрутою. Щоб не підвищувати ціни на вхід, до кінця березня закриють неприбуткові підрозділи: кафе та приміщення для комунікативних тренінгів. Для ресторану "Смак темряви", що знаходиться в сусідньому будинку, шукатимуть нового власника. І звільнять чотирьох осіб.

"У порівнянні з іншими музеями ми маємо велику потребу в персоналі. Деінде екскурсії проводять двоє-троє гідів, у нас - десятеро. У ресторані тридцять гостей обслуговує один офіціант, а в нас - троє", - перераховує Матіас Шефер. За його словами, головна причина збитків - скорочення державних дотацій. Коли музей відкрили у 2005 році, держава на 70 відсотків фінансувала зарплатню працівників. За минулі роки дотації скоротилися до тридцяти відсотків. Зараз головні шляхи виживання - продаж квитків і пошук спонсорів. "Люди, котрі тут працюють, переважно прийняли свою сліпоту. Одна з невирішених проблем - їм було б важко знайти роботу поза музеєм", - каже директор.

"Втратити роботу – це звучить паскудно"

34-річний Мілош Бошковіч працює в музеї від початку. Робота йому подобається: "Ми робимо щось корисне. Коли я веду екскурсію, то відчуваю, що гості помітили: сліпі - теж нормальні люди, а не такі, що сидять удома й нічого не можуть робити".

Мілош Бошковіч: знайти подібну роботу - малоймовірно

Мілош Бошковіч: знайти подібну роботу - малоймовірно

Мілош втратив зір 11 років тому внаслідок хвороби. Програміст за освітою, він довго не міг знайти роботу. На питання, чи боїться він втратити місце, чоловік замислюється й каже: "Це звучить паскудно… Те, що я знайду таку роботу, як ця, - малоймовірно". Мілош певний, що знайшов би вихід, наприклад, продавав би машини, про що завжди мріяв. "Якщо тут усе закриється, для деяких працівників це було б жахливо. Я б навіть не стільки переживав за себе, скільки за них", - каже чоловік.

Спершу Музей діалогу мав існувати п'ять років, зауважує Матіас Шефер. Натомість успішно працює вже восьмий рік. Попри проблеми директор вважає, що Німеччина належить до країн, де незрячими людьми опікуються найкраще, і зберігає стриманий оптимізм. Діалог у темряві має тривати.

DW.COM