1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

„Маєш цікаву історію? Розкажи її мені!“

Історія — це не лише стародавні літописи та солідні томи досліджень. Ми самі перебуваємо в часі, який непомітно для нас стає історією. А поряд із на­ми — живі свідки й учасники недавніх історичних подій, спогади яких неоціненні для науковців. Очевидців подій шукають, розпитують. Фахівці цієї справи витворили напрям науки, який назвали — „усна історія“.

Фото: Група колишніх примусових робітників відвідує Німеччину півстоліття по війні

Фото: Група колишніх примусових робітників відвідує Німеччину півстоліття по війні

Документування усних спогадів колишніх виконавців при­му­со­вої праці в Ні­меч­чині під час Другої світової війни - один із наймасштабніших проектів, підсумки яких днями підбивали на конференції у Харкові. Проект був розпочатий півтора року тому за ініціативою берлінського фонду „Взаєморозуміння і примирення“. За цей час Дослідники з 28 країн записали понад вісімсот усних свідчень „остарбайткрів” та в’язнів концтаборів, розповідає доцент кафедри україно­знав­ства Харківського національного університету імені Каразіна Гелінада Грінченко. Науковець зауважує, що йдеться не про звичайні бесіди – історики працюють за спеціальною методикою, яка складається з декількох стадій:

„Перша — дає змогу респондентові говорити про свій життєвий досвід у цілому, тобто ми не втручаємося в цю розповідь. Далі ми ставимо деякі уточнюючі запитання, які респондент так чи інакше оминув у своїй розповіді. На третьому етапі ми ставимо наші конкретні запитання, які ввійшли до обов’язкового питальника”

Та все ж, попри особливість методики, усна історія в чомусь подібна до журналі­стики: все побудовано на інтерв’ю із очевидцями і учасниками подій. Природно, що з дослідниками усної історії трапляються пригоди. Таким досвідом дослідники теж обмінювалися на конференції. Найбільш поширені „проколи” - це коли що схвильований науковець посеред цікавого інтерв’ю, заслухавшись, раптом помічає, що забув ввімкнути диктофон...

Деякі люди, зазнавши величезного горя, досі не вийшли з колишньої заляка­но­сті: „Я вам тут розкажу, а в мене потім пенсію заберуть!..“ Деякі — навпа­ки: відчувши свободу слова та увагу до себе, прагнуть щиро висповідати­ся, щоб над їхнім пережитим могли замислитися й інші. Щодо цього в усних істориків заведені строгі правила. Обмеження, що їх на­кла­дає автор на свої спогади, — закон для науковця. Одні дозволяють публі­ку­ва­ти їх на засадах анонімності; другі допускають оприлюднення з повним іме­нем тільки посмертно; треті не дозволяють публіку­ва­ти при житті певні фраґ­мен­ти; четверті, нарешті, беззастережно готові зробити надбанням гро­мад­сько­сті всю скарбницю своєї пам’яті. Коли знаєш ці особливості, вище цінуєш здобуток учасників досліджень, про який говорить Гелінада Грінченко:

„Це завершиться публікацією дуже великого збірника статей, підсумкових ста­тей від кожної країни, яка брала участь у цьому проекті. Також цей збірник має містити документи з історії примусової праці та біо­графічні дані про кожного респондента, який брав участь у цьому проекті, яко­го ми опитували. Це будуть довідки про 800 людей, які надавали нам свої опо­відання, які з нами співпрацювали. Тобто це має стати не тільки збір­ни­ком аналітичних статей, а й водночас таким собі пам’ятником, монументом істо­рії, досвіду цих людей”.

Та чи завжди респонденти точні у своїх спогадах? Інколи на справжні вра­жен­ня від колишніх подій накладаються коментарі про них, вичитані в газетах або почуті по радіо в ті ж самі часи або набагато пізніше. Опо­відачі можуть робити це ненавмисно: така особливість людського спри­йман­ня, і враховувати її дослідник усної історії теж зобов’язаний. Тут допомагає еру­диція історика, який оцінює: про що співбесідник міг знати на той час, а про що він до­ві­дав­ся по­тім.

Але не тільки історичний фах стає у пригоді. Мовознавці, приміром, по­мі­ча­ють у спогадах такі особливості, які зненацька з’являються і раптово зникають: людина ніби по­чи­нає говорити „не своїми словами“, а потім перестає. Це мо­же бути ознакою як­раз впливу сторонніх пропаґандистських кліше.

Трапився якось і такий свідок подій, котрий не погодився на звукозапис, але запропонував „свої” спогади в письмовому ви­гляді. При озна­йом­лен­ні з дописом з’ясувалося, що він багато в чому навіяний кни­га­ми ра­дян­ських істо­риків на задану тему. Біографія оповідача засвідчила, що він свого часу був ви­кла­да­чем історії КПРС...

Втім, людська пам’ять спроможна інколи дарувати приємні сюрпризи. Одна опо­ві­дачка рап­том відтворює у спога­дах цілі діалоги німецькою мо­вою, яку тепер на­чеб­то не знає, але кількадесят років тому спілкувалася нею за певних об­ста­вин. Такі про­риви можуть за­свід­чу­ва­ти щирість та автентичність слів. Най­імо­вір­ні­ше, що спів­роз­мов­ни­ця розповідає про цей відтинок життєвого шляху вперше.

Підбиваючи підсумки проекту, Гелінада Грінченко висловила переконання, що навколо дослідження усної істо­рії мають гуртуватися фахівці різних гуманітарних наук:

„Нашою головною метою як організаторів і нашою головною ідеєю було — по­єднати в рамках цього заходу представників різних дисциплін. Тому конференція має назву „міждисциплінарна“. Ми маємо тут фа­хів­ців філологів, істориків, етнологів, соціологів, фольклори­стів, а також психологів. Тобто ми поєднуємо, мабуть, усі найважливіші ланки соціального та гуманітарного знання. Усна історія в цьому випадку виступає таким спільним знаменником для всіх цих течій...“.

Але якщо не вдаватися у складні фахові терміни, то наукове кредо „усних” істориків можна сформулювати так: „Маєш цікаву історію? Розкажи її мені!“.