1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Головна

Лікарі без білих халатів: Казанова, Фредді та інші

Це не обов’язково мають бути дельфіни. Принаймні, для Беньяміна. П’ятнадцятирічний юнак відвідує школу для дітей з порушеннями розумового розвитку й мріє стати ветеринаром.

default

Дні, на які заплановані відвідини фермерської садиби, старанно окреслені в його календарі червоним. Як тільки шкільний мінібус минає ворота великого, огородженого з чотирьох боків кам’яними спорудами подвір’я, Беньямін не може стримати хвилювання: вистрибує перший і одразу біжить ліворуч - до стайні:

„Свиню звати Фредді. Коли я заходжу, вона спочатку придивляється. Потім упізнає, підбігає й намагається вкусити мене за ноги, тобто, за черевики. Тоді я суворо кажу: „Облиш!” І Фредді одразу припиняє. Я нахиляюся, щоб вона могла обнюхати моє обличчя. Їй обов’язково треба полизати мені вухо. Це так лоскітно, я завжди сміюся...”

Розташована неподалік від Лейпцига садиба існує вже понад чотириста років. „Діти з вадами фізичного та розумового розвитку охоче поринають в особливу атмосферу, що панує тут, - каже нинішня господиня маєтку Анте Штельцер. - І кожен обирає собі друга до душі: ми тримаємо коней, кіз, кроликів, а нещодавно придбали трьох лам”:

„Для багатьох це була любов з першого погляду. У лам такі чудові очі - великі, карі, завжди вологі й трохи сумні. Дуже м’яка шерсть, по якій так хочеться провести долонею. Рухи в цих тварин граційні, спокійні... Щоп’ятниці до нас приїздить Себастян. Йому 21 рік, він автист. Хлопець надзвичайно замкнений, цурається будь-якого контакту, дивиться переважно додолу, не вміє розмовляти, а лише тихенько буркотить щось незрозуміле... Ви не уявляєте, яка щаслива була його мати, коли Себастян раптом чітко й голосно промовив: „Ла-ма.”

Казанова й Себастян іноді бавляться годинами. Юнак не ображається, навіть якщо лама дозволяє собі його легенько буцнути. Потім обслинить своїми теплими м’якими губами руку і ввічливо відійде на якийсь час у бік. Наче розуміючи: хворих на автизм не можна переобтяжувати настирливим спілкуванням. „Найвиразніша мова природи – це жести. Слова стають зайвими,” - каже лікарка лейпцизької дитячої психіатричної клініки Анке Протман:

„Я вважаю, що це головна засада, на якій базується терапія за допомогою тварин. У певних випадках вона діє надзвичайно ефективно. Емоції – єдина стежка, що нею діти-автисти можуть частково повернутися в навколишній світ. Вони починають цікавитися ним, долають бар’єр цілковитої ізоляції. Інший приклад: пацієнти, в яких недоумство прогресує, швидко втрачають раніше набуті навички. Такі люди забувають, як робляться елементарні речі, розучуються читати та писати, але емоційне сприйняття залишається. А це той рівень комунікації, у володінні яким тварини - просто неперевершені майстри.”

„Як відомо, хворі з психофізичними вадами зазвичай дуже боязкі, - веде далі Анке Протман. – Коли один із терапевтів запропонував привести до кімнати, де діти проводять час разом, дресирувальника з двома-трьома собаками - так би мовити, для примусового контакту - то більшість колег спочатку протестувала. Даремно, як з’ясувалося згодом”:

„Перший контакт справді давався нелегко. Але попри очікування, діти не кричали, не ховалися від собак, а навпаки тяглися до них, шукали їхньої близькості. По суті це було не чим іншим, як самолікуванням. Той, хто наважувався вперше в житті погладити цю „істоту з великими зубами”, перемагав страх. Сам. Ми знімали все на відео й потім уважно аналізували поведінку наших пацієнтів. Для встановлення правильного діагнозу, для визначення ступеня олігофренії важливо знати, як реагує дитина на емоційні сигнали, чи спроможна вона відрізняти, коли її дотики бажані, а коли все ж таки ліпше забрати руку. Хоча треба віддати належне й терпінню чотириногих терапевтів, які завжди обмежувалися ввічливим гарчанням і жодного разу не зробили спроби когось по-справжньому вкусити.”

Допомога братів менших потрібна не лише розумово відсталим дітям. До штату реабілітаційного центру в місті Аугсбурґ, крім лікарів та медсестер, віднедавна належать коні та віслюки. Терапевт Кристіане Шултер:

„Усі вони такі милі. Але особливо наш невеличкий „медбрат” - кумедний поні Лицар Левове Серце. Або Жозефіна - надзвичайно чутлива ослиця, яка чудово контактує з сумними, депресивними дітьми. Джин навпаки люблять гіперактивні, які ані секунди не можуть спокійно всидіти на місці.”

Після видалення злоякісної пухлини мозку ліва частина тіла дванадцятилітньої Рафаели була паралізована. В аугсбурзькому центрі їй призначили щоденні курси іпотерапії – лікувальної верхової їзди. „За якийсь місяць дівчинку було не впізнати”, - розповідає Кристіане Шултер:

„Щоб не впасти з коня, треба весь час зберігати рівновагу. Відбувається це рефлекторно, й вражені хворобою м’язи автоматично починають працювати. Коні, дуже розумні тварини, відчувають, наскільки важко паралізованому наїзникові утриматися в сідлі. Вони одразу зупиняються, коли вага загрозливо переміщується на один бік. Чи злегка підстрибують, аби дитина знову опинилася посередині. Взаємна любов зробила диво: Рафаела повірила, що вона зможе володіти своїм тілом, відчула себе повноцінною людиною.”

З цією ж метою благодійна спілка з міста Мюнстера „Допомога хворим на рак дітям” організовує подорожі до Норвегії. Як і для багатьох дітлахів, для Фредерика було мрією життя – покататися на собачій упряжці. „Білий колір асоціювався в тринадцятирічного хлопця лише з одним – з палатами, де місяцями доводилося лежати в очікуванні чергової операції,” – каже організатор туру Йоган Мендель:

„Найбільше задоволення він діставав, коли рубали дерева. Це дуже відповідальна робота: без дров не розпалиш піч, не зготуєш їжі. Зрозуміло, що Фредерик дуже втомлювався. Але відчуття, що ти потрібен, що в цих суворих умовах від твоїх зусиль так багато залежить, відшкодовувало все. Я не забуду цієї картини: зоряна ніч, тріскучий мороз і Фредерик, який у блаженстві розплатався на снігу між обожнюваними ним лайками. Напевне цієї миті він забув про всі свої знегоди й був найщасливішою людиною на Землі...”

З давніх-давен відомо, що тварини зціляють наші душі. Це можуть підтвердити всі, хто тримає вдома кішку, собаку, канарку, хом’ячка чи рибок. Науково доведено, що спілкування з хатніми улюбленцями сприяє нормалізації кров’яного тиску та серцевого ритму. Люди з функціональними соматичними розладами, як то порушення сну, відсутність апетиту, ліпше їдять, коли в їхній кімнаті є акваріум. За даними німецького Інституту соціально-економічних досліджень, господарі хатніх тварин у середньому на двадцять відсотків рідше звертаються до лікарів, аніж ті, в кого немає поруч терапевтів від природи. Причому яких саме – не відіграє вирішальної ролі.

„За вісім тижнів атмосфера в нашому будинку для старих цілком змінилися. Щебетання хвилястих папужок зробило все навколо привітнішим, світлішим. І мешканці, і персонал стали частіше всміхатися, з’явилася спільна тема для розмов. Контактувати з сусідами почали навіть ті, що раніше майже не виходили зі своїх кімнат”, -

розповідає Райнер Шмідт, адміністратор боннського закладу для інвалідів та людей похилого віку. Психологи наполегливо радять наслідувати такий приклад у наркологічних центрах, в інтернатах для неповнолітніх, у в’язницях. Лікарка лейпцизької дитячої психіатричної клініки Анке Протман:

„На мою думку, терапевтичні здібності тварин завжди стануть у пригоді людині, що опинилася у важкій ситуації. Сьогодні існує чимало фармацевтичних препаратів для подолання різних душевних криз. Але природа подарувала нам інший засіб – без жодних побічних дій.”

За матеріалами німецьких ЗМІ