1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Європа

Коментар: Особливий випадок Анни Політковської

Убита 10 років тому журналістка "Нової газети" стала мимовільним літописцем перетворення "Росії в камуфляжі" на "фортецю Росія", пише в спеціальному коментарі для DW Костянтин Еггерт.

Анна Політковська

Анна Політковська

Я добре пам'ятаю, як дізнався про смерть Анни Політковської. У нас вдома були гості, коли пролунав телефонний дзвінок. Один з колег по роботі на ВВС повідомив мені, що її вбили. Пам'ятаю стан шоку, який охопив мене і гостей. Ми з Анною не були друзями, але були знайомі. Вона неодноразово виступала у мене в ефірі, цікаво і переконливо ділилася своїми враженнями про те, що відбувається на Північному Кавказі. Вона точно знала, заради чого жила. Тепер ми знаємо, теж цілком переконливо, що через це її і вбили. Хто конкретно - будемо сподіватися, обов'язково з'ясується.

Кров, бруд, нецензурна лайка і люди

Журналістів в пострадянській Росії вбивали не раз. Але Анна - особливий випадок. На початку 21-го століття вона була найвідомішим у світі російським журналістом. У редакційному посвідченні Політковської значилося - "Нова газета". Але, по суті, вона була окремим інститутом, журналісткою і правозахисницею одночасно.

Костянтин Еггерт

Костянтин Еггерт

У цьому її і звинувачували опоненти: мовляв, журналіст не може займати якусь із сторін у конфлікті. Потрібно вибрати - або захищати жертв, або писати про них. Для редакційних стандартів BBC та інших публічно-правових мовників, які відповідають перед платниками податків, це було б справедливим зауваженням.

Але Політковська працювала на приватне видання, займалася самостійними розслідуваннями і мала повне право давати оцінки тому, що відбувається. Вона сприймала війну в Чечні як трагедію окремих людей - і чеченців, і російських військових.

Читати репортажі Анни - і досі, через багато років, є справою не для людей зі слабкими нервами. Це вам не ввічливі люди в патрулі, які рятують котів, не дрони в піднебессі, не "армати" з "тополями". Це вбиті горем матері - чеченські і російські, корови, які згоряють живцем під час зачистки села Алди, голодні російські полонені, понівечені чеченські "затримані", бруд, нецензурна лайка, кров.

Політковська однією з перших зрозуміла, якою ціною здобутий мир на Північному Кавказі, і почала розслідувати викрадення, тортури і вбивства в Чечні Рамзана Кадирова. У той час, як багато її колег і однодумців вважали ці "ексцеси" прийнятною ціною "умиротворення" колись бунтівної республіки.

Помститися за СРСР

Мало хто сьогодні пам'ятає: воюючи в Чечні, російські військові часто вішали на антенах БМП і БМД не триколор, який для багатьох з них був символом приниження, а червоний прапор СРСР. Кволі призовники і контрактники, які пішли воювати не від хорошого життя, в якомусь сенсі таким символічним чином мстилися за "раптово" розвалений Союз, за ​​історичний надлом в житті - свого, родини, друзів. Романтичний демократичний порив кінця вісімдесятих - початку дев'яностих помер там, на вулицях Грозного, Гудермеса, Шалі. Тільки тоді цього майже ніхто не усвідомив. Коли ми зрозуміли - було вже пізно.

Політковську називали русофобом. Це звичайна історія для Росії, де патріотизм зводиться до лояльності діючій владі. Чи симпатизувала вона чеченцям? Так звичайно. Як і всякий російський інтелігент, вона була на стороні слабких. Чи означало це, що вона ненавиділа росіян? Ні, вона вміла відокремлювати тих, хто виконує накази, від вищої влади, яка їх віддає. Але вона також вважала, що закріплене законодавчо право не виконувати злочинний наказ покладає на військових моральну відповідальність за їхній вибір.

Чи були у неї помилки (типу "вона про нього писала як про жертву, а він виявився бойовиком-головорізом")? Звичайно, бували. Але Політковська вважала, що краще припуститися такої помилки, ніж посадити або розстріляти невинного. Це була принципова позиція Анни. З нею можна погоджуватися або не погоджуватися, але чи так багато людей в пострадянській Росії, готових відстоювати непопулярні погляди всупереч позиції більшості?

Причому у випадку з Політковською це була ще й позиція частини її союзників - тих, кого називають "лібералами". У грудні 1999 року Союз правих сил йшов на вибори в Державну думу (останні більш-менш конкурентні вибори в парламент) під гаслом "Кирієнка - в Думу, Путіна - в президенти!"

Ліберали і патріоти: зміна орієнтирів

Політковська написала одну з перших книг про ситуацію, що скалался в системі Росії. Вона вийшла в 2004 році і називалася "Путінська Росія". Вона не була політичним аналітиком в загальноприйнятому сенсі слова, але через призму своєї правозахисної журналістики раніше багатьох побачила еволюцію країни і суспільства.

Сьогодні - після Грузії, Криму та Донбасу - написане Анною в "Новій газеті" і в її книгах читається як хроніка початку перетворення "Росії в камуфляжі" епохи першої чеченської на сьогоднішню "фортецю Росія". У цьому сенсі, творчість Політковської буде такою ж важливою для оцінки істориками нашого часу, як фільми Балабанова або проза Сорокіна і Пелевіна.

Сьогодні імперці і ура-патріоти, які проклинали її і обіцяли "не віддати жодного клаптика російської землі" в Чечні, виходять на свої марші під гаслом примусового відділення Кавказу від Росії. А ті ліберали, які закликали "відпустити чеченців на свободу", закликають бачити в чеченцях, дагестанцях, інгушах добрих співгромадян, а не ворогів. Що б сказала Анна Степанівна про ці метаморфози російської свідомості? 

Політковська намагалася не думати в категоріях "свої – чужі". Вона була за людей - конкретних нещасних людей в конкретних моторошних обставинах. Для цього потрібно бути добрим без сентиментальності, сміливим без позерства і твердим без упертості. Як Анна.

Автор: Костянтин Еггерт - російський журналіст, ведучий програм телеканалу "Дождь". Автор щотижневої колонки на DW. 

Дивитись відео 04:23

Марина Литвиненко: вбивство Нємцова - це те, чому намагався завадити мій чоловік

 

 

Аудіо й відео до теми