1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Світ

Коментар: Новий безлад у світі

Україна, Сирія, сектор Газа та Ірак - гарячі точки сучасності. Їх об'єднує те, що жоден із усталених протягом минулих десятиліть дипломатичних приницпів щодо них не діє, вважає Александер Кудашефф.

Шеф-редактор DW Александер Кудашефф

Шеф-редактор DW Александер Кудашефф

Світ потерпає від драматичних криз.В Україні. Або ще сильніше на Близькому Сході, хоча й перемир'я між Ізраїлем та ХАМАСом дають людям можливість дещо отямитись. У Сирії й надалі з убивчою інтенсивністю триває громадянська війна. У країні, що розвалюється, кількість жертв незабаром сягне 200 тисяч. А у Північному Іраку брутальна вояччина так званої "Ісламської держави" в ім'я Аллаха заходить за край: її влада пошируюється від Алеппо у Сирії до меж курдської автономії на півночі Іраку. Карта світу перекроюється.

Дипломатію трусить, адже старі її принципи несподівано і вмить втрачають силу. США підтримують курдів і, таким чином, також шиїтів у Багдаді та Тегерані у їхній боротьбі проти сунітської "Ісламської держави". Цю допомогу американці надають проти власної волі, адже насправді вони прагнуть політичних та владних змін у Багдаді, а їхні відносини з Іраном і досі залишаються складними та напруженими. Тим часом у випадку з Сирією вони вже не знають, чи хочуть і надалі наполягати на тому, аби скинути тирана Ассада. Дипломатичний безлад, на який нелегко чимось відповісти.

Лауреат Нобелівської премії миру Барак Обама після приходу до влади вивів війська з Іраку. Американський президент не вірить в ефективність військових інтервенцій, однак зараз приречений втрутитись. Роль США на Близькому Сході розмита. Раніше американці вважалися незамінними - через стратегічні зв’язки з Ізраїлем і такими консервативними автократіями чи монархіями, як Єгипет, Йорданія та Саудівська Аравія. Однак Обаму називають слабким, нерішучим, мінливим та недостатньо наполегливим.

Європа мусить розв’язати українську кризу

У великій європейській кризі щодо України російський президент Володимир Путін вчергове демонструє себе майстром тактичної непередбачуваності. Чого він хоче? Після Криму потягнутись ще й за Східною Україною? Чи дестабілізувати українські регіони? Чи все ж дестабілізувати з метою подальшої анексії? Може, його виклик спрямований лише на немилий Москві уряд у Києві чи за ним ховаються відверті владні посягання нового російського імперіалізму? Західні санкції демонструють перші ознаки дієвості, але загальний клімат його відносин з Росією заморожується. Самих лише телефонних розмов, навіть федеральної канцлерки, недостатньо для того, аби розв’язати український "вузол". Позаяк Росію виключили з кола Великої вісімки, шукати шлях до Кремля має тепер, передусім, Євросоюз.

Натомість Німеччину, яка від початку року то тишіхе, то гучніше дискутує про посилення своєї участі у світових політичних процесах, просто таки виштовхують на нову роль. Адже її сприймають як державу-лідера, до Берліна дослухаються. Тому тепер Німеччині доводиться іти попереду країн ЄС та брати на себе відповідальність - щодо української кризи і, тим більше, щодо кризи в Іраку.

Відповідальність без упевненості

Однак, осягнути цілий світ дедалі важче. Новий світопорядок видається радше новим безладом, у якому постійно виникають нові й нові союзи. Тож Євросоюз та, першочергово, Німеччина повинні сформулювати нову неупереджену політику, знайти своє місце між супердержавою США, що відступає з позицій, неоімперіалістичними амбіціями Москви та Китаєм, який поки що діє у тіні. Між тим старі уявлення про мир більше не діють, а дипломатичний успіх не має жодних гарантій.