1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Катерина Бабкіна: Допомагати - складно, але ми можемо

"Революції гідності пожвавила в людях відчуття особистої відповідальності за все, що відбувається навколо них. Бо саме цим відчуттям у першу чергу продиктоване бажання допомагати", - Катерина Бабкіна, спеціально для DW.

Катерина Бабкіна

Катерина Бабкіна

Якось незручно за М'янму

У World Giving Index 2016, всесвітньому дослідженні благодійності, Україна посіла 106 місце серед 140 країн, втративши 20 позицій у рейтингу супроти даних на 2015 рік - так досить стрімко згасають у країні відголоски Революції гідності, яка пожвавила була в людях відчуття особистої відповідальності за все, що відбувається навколо них. Бо саме цим відчуттям або, може, усвідомленням у першу чергу продиктоване бажання допомагати. Бажання в нас, безумовно, залишилося, але фактори, які його притлумлюють, теж потрохи повертаються на свої місця в системі суспільства і в кожній окремій голові.

Можна багато говорити про те, що ми не можемо віддати того, чого в нас нема, але, наприклад, за даними Міжнародного валютного фонду на 2015 рік, Україна за ВВП на душу населення посідає 133 місце серед 186 країн, а М'янма - 147. Нічого дивного, просто дві країни, справи в яких не дуже добре - в одної так собі, в іншої ще гірше. Незручно робиться в той момент, коли з'ясовується, що у World Giving Index М'янма три роки поспіль посідає позицію 1 серед усіх досліджених країн.

Все, що забирають, віддай, бо гірше буде

Мусимо визнати - нас не навчили віддавати, хіба що силою; тут можна пригадати досвіди від наймасштабніших (за наслідками) - розкуркулення, примусової колективізації чи продуктозаготівлі 1932-1933 років - і до дрібніших. Але складнішою стратегічною проблемою є те, що нас не навчили мати, володіти майном і ресурсом - адже саме це найперша умова для того, щоби цим майном або ресурсом розпоряджатися.

Що сховав, те пропало, що віддав - те твоє, - так каже нам відомий автор Шота Руставелі, і я не думаю, що помилюся, сказавши, що це найпопулярніша з нього цитата; якби я хотіла зробити з цією цитатою мотиватор для поширення в соціальних мережах - на другій половині мотиватора була би якась із відомих фото жертв Голодомору, вони дивилися би на Шоту впалими очима, а репліка би їхня була така: серйозно?

Колись у дитинстві однокласниця вкрала в мене ляльку і заховала її у свій пенал. Вчителька дивним чином дистанціювалася від цієї ситуації, сказала чомусь, що ляльки не бачила і не знає, чи вона в мене взагалі була, хоча сама на першому уроці в мене її "конфіскувала" - лялька просиділа весь урок на вчительському столі перед всім класом, а тоді мені її повернули за умови, що я до закінчення уроків ховаю її в портфель, звідки її й витягла однокласниця.

Моя бабуся прийшла забирати мене раніше, ніж забрали цю дівчинку - назвемо її Аліна, і я була певна - справедливість буде відновлено, бабуся змусить Аліну відкрити пенал, всі побачать мою улюблену ляльку, моє майно повернеться до мене. Але бабуся сказала - не знаю, не знаю, що там у тебе було, не знаю цю дівчинку, не можу забирати пенал силою в чужих дітей, ану збирайся додому, швидко і мовчки. Аліна сиділа і з викликом дивилася всім прямо в очі, притиснувши до себе пенал. Вона навіть не казала, що не брала моєї ляльки, просто казала - це мій пенал, і я не хочу його відкривати. Тепер важко сказати - можливо, дорослі були мудріші за мою дитячу образу, можливо, моя бабуся була права, можливо, в Аліни зовсім не було ляльок, може, не треба було таврувати дитину як злодюжку перед всім класом, бо це тільки дитина. Але мені здається, що серед іншого спрацювала вивчена нею до рівня рефлексу схема: "якщо в тебе щось впевнено забирають - краще віддай і не роби галасу". Бабуся пережила і часи Голодомору, і окупацію, і 50 років радянської влади після того.

Все, що змушують віддати, віддай, бо гірше буде, - десь із такою установкою жили українці багато, багато років. Не треба обмежуватися радянським досвідом: синів забирали в солдати, доньок - у панські покоївки, турки забирали ясир, різні люди в різний час на різних засадах забирали землі, врожаї, і навіть запорізькі козаки у визвольних походах іноді забирали собі дорогою в населення трошки їжі. Не складно зрозуміти, як на такому тлі формується і вростає у свідомість поколінь принцип - все, що можеш не віддавати, не віддавай.

Сказати собі: у мене є, і тоді віддати

Нещодавно я робила інтерв'ю з Ярославом Ажнюком, СЕО найуспішнішого у світі українського технологічного стартапу, компанії Petcube, чиї ґаджети продають Best Buy та Amazon і які Емма Уотсон називає у своїх інтерв'ю улюбленими та необхідними. Він - один із багатьох, хто зазначає, що ставлення до майна в нас дуже двозначне, із перекосом у негативний бік. Усі заможні - накрали, когось ошукали, комусь не додали і кровопивці. На протилежній шальці терезів - культ показного споживацтва, оце заперечення довгих років різних недостач, яке ми все ніяк не переживемо.

Віддати щось комусь - це, серед іншого, визнати, що в тебе є зайве. Із цим у нас проблема - якщо в тебе щось є понад скромний чесний мінімум, значить, можливо, щось із тобою не так і ти десь трошечки кровопивця. Віддати щось, що тобі й самому не зайве - з цим у нас проблема також, бо своє краще ховати, щоби хтось не прийшов відбирати силою.

Для того, щоби щось віддати, треба могти сказати собі: я маю право мати; я в безпеці і вільний робити з тим, що маю, те, що вважаю за потрібне. Сплеск волонтерської активності після Майдану і те, як в останні роки всупереч непростій дійсності в Україні виникають і виникають благочинні організації, які за відсутності інструментів підтвердження прозорості їхньої діяльності просто місяць по місяцю викладають всю свою звітність у соцмережі, - свідчить про те, що віддавати і допомагати українці все-таки вважають за потрібне, просто є багато факторів, котрі суперечать таким їхнім бажанням.

Чому про все це потрібно говорити

Чому про все це потрібно говорити? Тому що сформульовані проблеми можна вирішити, а окреслених цілей - досягти.

За даними Державної фіскальної служби, благодійні витрати українців у 2015 році склали 9 378 325 221 гривню, що були відзвітовані 9 196 благодійними організаціями та фондами. Про що це свідчить? По-перше, ні про що, тому що це найсвіжіші доступні без спеціальних знань та зусиль і практично єдині не самопроголошені дані про українську благодійність - із них не візьмеш ані тенденцій, ані динаміки в бік сьогодення (2015 рік був трішки давно). Відсутність системи, відкритої інформації і промоції благочинності на загальносуспільному рівні сприяють низькому рівню довіри до благодійності й організацій, які нею займаються. Тим більше, що окремих випадків, котрі цю довіру руйнують (іншими словами, випадків, коли кошти, зібрані на благочинність, вирушають не на благочинність або й геть зовсім зникають дорогою), не бракує.

Це не лише українська проблема. Ні для кого не стане новиною, що шахраї є всюди. Як і корумповані чиновники, як і недоброчесні організації. Але ми мусимо перейти всі ці проблеми та сумніви - по-перше, кожен у собі і для себе, а по-друге - цілим соціумом одне для одного. Поки що саме наше минуле і завчений поколіннями досвід цьому не дуже сприяють, але урок - не вирок, а минуле - хороший матеріал для роботи над помилками.

Мені подобається гасло про те, що допомагати - просто, але поки що воно нам не підходить. Допомагати - складно, але ми можемо.

Дивитись відео 03:53

Тонкощі розмитнення в Україні: чому затримується гуманітарна допомога

Аудіо й відео до теми