1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Політика й суспільство

Знову про національне питання в Україні

Сьогодні ми поговоримо про національне питання. Вірніше - про те, як почувають себе в незалежній Україні національні меншини, що змінилося в їхньому житті за останні 10 років, наскільки серйозною для національної безпеки України можна вважати ситуацію з кримськими татарами в Автономній республіці Крим і як почуває себе в Україні російська меншість, яку важко назвати меншістю, оскільки вона становить понад 17 відсотків населення країни. Про всі ці питання кореспондент "Німецької хвилі" Уте Шеффер говорила з науковим співробітником Мангеймського центру європейських соціальних досліджень Сьюзан Стюарт.

Головною особливістю національних меншин в Україні Сьюзан Стюарт вважає те, що вони не мали своєї автономії:

"У Грузії та в інших частинах колишнього Радянського Союзу, де спалахнули міжетнічні конфлікти, національні меншини мали автономні регіони, де вони користувалися особливими привілеями. На Україні такого не було, за одним лише винятком. Цей виняток - Крим, але після Другої світової війни було втрачено і цю автономію. Тобто цей автономний статус підтримував нацменшини в усвідомленні їхньої національної ідентичності та в їхньому подальшому розвитку. Певною мірою це спричинилося до виникнення міжетнічних конфліктів. Це один аспект. А другий аспект має інтернаціональний характер. Тут ідеться перш за все про відносини України з її безпосередніми сусідами".

На думку німецького дослідника, дуже велику роль тут відіграє, звичайно, Росія. Росія та Україна мають зараз більш-менш хороші відносини, тобто, Росія не намагалася робити на Україні того, що вона частково робила в Грузії та інших регіонах. Україні вдалося встановити дуже хороші стосунки з Угорщиною і досить хороші стосунки з Румунією:

"Що стосується ще однієї меншини - кримських татар, то вони не мають "своєї рідної", так би мовити, держави за межами України. У цьому сенсі можна розглядати Туреччину, але такий підхід досить проблематичний. Тобто розвиток відносин з цими сусідніми державами відбувся відносно успішно. І це призвело до того, що національні меншини не шукали союзників у цих країнах і не намагалися щось заподіяти українській державі".

Дуже складним питанням залишається мовна політика. Аналітики часто повторюють, що успіх інтеграції національних меншин в Україні пояснюється політикою самої України щодо нацменшин. Однак, на думку Сьюзан Стюарт, ця теза лише частково відповідає дійсності:

"Це правда, що Україна, принаймні на папері, надала можливості національним меншинам розвивати, у тому числі, й свою мову. Крім того, Україна сприяла їхній інтеграції у тому сенсі, що надала усім представникам національних меншин автоматичне громадянство".

Тобто усі, хто постійно проживав на Україні до 1991 року, стали її громадянами. Це безсумнівно, дуже позитивний факт. Водночас, наголошує німецький дослідник, якщо розглядати цю справу в деталях, все виглядає не так позитивно:

"Перш за все - закон про мови. Українська мова є єдиною державною мовою на Україні. Інші мови, особливо російська, мають певні права, але їх не завжди дотримуються. У цьому питанні дуже багато залежить від конкретної ситуації в тому чи іншому регіоні держави. А що стосується громадянства, то кримські татари, які почали повертатися з заслання після 1991 року, не завжди його отримували автоматично, і це призвело до значних порушень процесу інтеграції цієї меншини в українське суспільство".

Сама ж інтеграція в українське суспільство відбувається на дуже прагматичній основі. Сьюзан Стюарт розглядає її, скоріше, як примирення з тим, чого не можна уникнути, аніж зі справжньою інтеграцією та ототожненням себе з державою:

"Особливо складно процес такої інтеграції відбувається знову ж таки в сфері мови. Представники національних меншин дуже повільно і з великими труднощами вивчають українську мову, тому що раніше вони завжди існували в двомовному середовищі. Це завжди була російська та їхня рідна мова. А зараз додалася ще й українська. Тобто, мине ще певний час перш, ніж це відчуття причетності й прив"язаності справді пустить коріння".

Як каже науковий співробітник Мангеймського центру європейських соціальних досліджень Сьюзан Стюарт, на початку розбудови української держави вимога більше вживати українську мову заважала певною мірою інтеграції нацменшин, тому що це сприймалося як додатковий бар"єр для доступу до держави.

Сьюзан Стюарт зазначає, що між росіянами та рештою нацменшин існує величезна різниця, яка пояснюється їхніми розмірами. За результатами перепису населення 2001 року, росіяни становлять понад 17 відсотків населення країни, у той час, як решта меншин складають менше одного відсотка. Крім того, росіяни живуть практично по всій території України, хоча їх значно більше на сході й на півдні, а от решта національних груп розселяються дуже компактно, і переважно це прикордонні території. З цим пов"язано й те, що ці національні меншини мають дуже різний досвід перебування в складі Радянського Союзу. Росіяни, зазначає Сьюзан Стюарт, були, скоріше, панівною групою і не відчували жодного національного тиску:

"Те, що росіян стали розглядати на Україні як національну меншину, було для них досить несподіваним. Зараз вони поволі починають поводити себе як нацменшина. Але з іншого боку, власті також не розглядають росіян як нацменшину і не визнають за ними особливих етнічних прав. Цікаво, що росіяни в Україні відчувають свою причетність до двох культур - російської та української. Є ще одна ознака того, що в російській меншині існує певний рівень ототожнення себе з Україною - сформувалася своєрідна змішана мова, так званий "суржик".

Українські власті, каже німецький дослідник, ігнорують, однак, таку національну ідентичність на основі мовного суржика і виходять з того, що мова й національність повинні збігатися.

Водночас для національних меншин, що проживають компактно, дуже важливим є представництво в місцевих органах влади. І в Україні вони, як правило, досить добре представлені в місцевих органах влади.

Сьюзан Стюарт виділяє дві площини в питанні інтеграції кримських татар до українського суспільства, які суттєво впливають одна на одну:

"По-перше, це інтеграція кримських татар, а по-друге, це питання статусу самого Криму, хоча з плином часу це питання поволі втрачає свою гостроту".

Хоча, наголошує дослідник, це, звичайно, і справа матеріальних ресурсів. Кримські татари повертаються на свою батьківщину, і з"ясовується, що в їхніх домівках вже протягом кількох десятиліть мешкають інші люди. Тоді вони кажуть, що це їхня земля, що тут жили їхні предки, і що вони також хочуть тут жити. Однак через нестачу ресурсів, тобто нестачу землі, домівок, роботи, а також дуже високу інфляцію в перші роки незалежності України, справа дійшла до серйозного загострення ситуації на півострові, -вважає Сьюзан Стюарт:

"Крім того, значну роль у цій справі відіграли певні упередження проти кримських татар. Вони були відомі як вороги Радянського Союзу, як зрадники під час Другої світової війни. Це збігається з історичною пам"яттю про монголо-татар, що колись завоювали цю частину території. Тобто упередження проти кримських татар досить поширено серед населення України, а до цього додається ще той факт, що кримські татари повернулися не просто так, а з цілим рядом добре сформульованих вимог і весь час намагаються збільшити свій вплив на політичну ситуацію в Україні і відповідно збільшити свій доступ до матеріальних ресурсів", - вважає науковий співробітник Мангеймського центру європейських соціальних досліджень Сьюзан Стюарт.

Уте Шеффер, Марія Копиленко