1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Європа

Грузинська "берлінська стіна" розділяє села й будинки

Сліди серпневої війни 2008-го року ще не зникли. Мешканці прикордонних сіл борються з масою побутових проблем. Життя ускладнюють і загорожі, які споруджують російські прикордонники.

Грузинська берлінська стіна розділяє села й будинки

Грузинська "берлінська стіна" розділяє села й будинки

Біля села Надарбазеві з'їжджаємо з дороги, що веде з Тбілісі на захід країни. Починається дорога з вибоїнами. За 50 метрів до блокпосту на нас уже чекають представники МВС Грузії. Вони супроводжуватимуть нас упродовж усієї поїздки до лінії колишнього адміністративного кордону з самопроголошеною республікою Південна Осетія. Грузинська сторона називає цю лінію окупаційною. Нас - це групу журналістів з Грузії і Росії, експертів і громадських діячів.

Представник аналітичного департаменту МВС Грузії Ладо Пірцехалурі відразу ж попереджає: пересуватись разом, не розходитись і не фотографувати зблизька грузинських військовослужбовців. Російські колеги цікавляться: "А якщо ми перейдемо на підконтрольну Росії та осетинам територію?" Пірцехалурі відповідає: "Вас затримають і оштрафують на суму до 2000 рублів за так званий незаконний перетин кордону". Загалом за 2013 рік нараховується вже понад сто затриманих.

У приницпі перетнути кордон може будь-який бажаючий, треба лише заздалегідь повідомити російську сторону. Пересування на цій території дозволене тільки в супроводі представників грузинського МВС. Це робиться, як пояснюють, заради безпеки. Попереджати про пересування повинні й мешканці місцевих сіл.

Родина Ванішвілі

За хвилин п'ять ми вже на так званому кордоні. Це Діді Хурвалеті - одне з тих сіл, де російські прикордонники навесні 2012-го встановили загородження з колючого дроту - прямо посеред села. Саме село змішане, в ньому мешкали осетини та грузини. Так склалось, що по-інший бік грузинської "берлінської стіни" опинились чотири будинки. Три родини з різних причин уже залишили свої помешкання. А от родина Ванішвілі, етнічні осетини Ванієви, залишилась.

Валя Ванішвілі

Валя Ванішвілі

За дротом заввишки з людину стоїть, спираючись на палицю, 75-річна Валя Ванішвілі. Вона швидко відповідає на наші запитання: з одного боку, боїться, що за це її покарають російські прикордонники, з іншого боку, відчувається, що для неї це - можливість знову розповісти про свою біду.

Члени родини Ванішвілі, зокрема дід Давид, прославились завдяки тому, що їх останнім часом часто знімають журналісти. Через це у них виникають проблеми з російськими прикордонниками. Діда Давида за те, що сходив на грузинський бік і відразу ж повернувся, у лютому 2013 року затримали й кілька днів протримали у в'язниці міста Цхинвалі за незаконний перетин кордону. Тепер Давид Ванішвілі з журналістами хоча й спілкується, але зніматись на камеру категорично відмовляється.

Бабуся Валя розповідає, що в них дуже погано з харчами: нема ані цукру, ані борошна. Пенсію (150 ларі, в перерахунку - 68 євро) вона отримує грузинську, але в крамниці на тому боці приймають тільки російські рублі. Тому їй доводиться просити сусідів і родичів з грузинського боку купувати продукти й передавати їй. "А де росіяни?" - запитуємо. "Зранку були тут, але, як побачили, що ви під'їжджаєте, сховались", - відповідає вона.

За два кілометри від будинку Ванішвілі височить вежа військової бази російських прикордонників. Загалом таких баз з центром у Цхинвалі по всьому периметру 350-кілометрового адміністративного кордону - близько двадцяти. Дріт і загородження встановлені не всюди, але лише на окремих ділянках на відстані близько 30 кілометрів.

Кинуті напризволяще з Діді Хурвалеті

Неподалік на пагорбі зібралось кілька десятків місцевих жителів. Просять не фотографувати, своїх прізвищ теж не називають - бояться. Вони скаржаться на байдужість грузинської влади, на відсутність елементарних умов: наприклад, нема газу, проблеми з водою, транспорт не ходить, і доводиться півтори години пішки ходити в місто за продуктами.

Загалом у Діді Хурвалеті залишилось дещо більше 50 осіб, переважно старі люди. Троє з цього села брали участь у місія ISAF в Афганістані. Не заради держави, а для того, аби заробити якусь копійчину й допомогти родині, говорить одна жінка, син якої теж служив. Мешканці збуджено розповідають про свої проблеми: "Нас кинули напризволяще, про нас забули. Сюди постійно привозять журналістів, дипломатів, начебто для того, аби подивитись на загородження. Всі спілкуються з Ванішвілі, а до нас нікому нема справи".

"Краду з власного саду"

Зруйнований будинок Гугутішвілі

Зруйнований будинок Гугутішвілі

Такий дріт є й у селі Гугутіанткарі, але він не тільки розділяє село, але й проходить через будівлі й сади. Загородження тут уперше встановили навесні. Воно проходить і через ділянку родини Гугутішвілі. Велика двоповерхова будівля стоїть зруйнованою з 2008 року. Господарі, а разом з ними ще три родини, мешкають у будівлі місцевої школи.

Переговори про те, щоб дозволити Гугутішвілі повернутись у їхній будинок, завершились безрезультатно. У дім вони зайти ще можуть, а от їхні сад і туалет опинились уже на "чужій" території. Кожний похід у туалет може закінчитись затриманням і штрафом за незаконний перетин кордону.

Цей абсурд став щоденною реальністю для жителів прикордонних сіл. Інколи вони навіть не знають, де проходить так званий кордон. До того ж, і його лінія може змінюватись. Інша жителька села, Тіна Бідзінашвілі, краде яблука… з власного саду, який опинився з іншого боку дроту. Не боїться? "Я вже нічого не боюсь. Під час війни ми лимонки з будинку руками викидали", - відповідає Тіна, вся дрижить і додає: "Мене повністю розорили. Все, що ми тяжкою працею заробили в житті, все втрачено. Тепер ми вже старі, нічого не в силах відбудувати".

Її родина свого часу отримала від грузинської влади 15 тисяч доларів як компенсацію. Але ці гроші так і пішли на дрібниці, на лікування родички. На будинок уже не вистачило.

Раптом Тіна запитує: "Хто тут росіяни?" Підходить до них, розповідає про свою біду. У відповідь лунає спонтанне: "Вибачте нас" Ірини Гордієнко з "Нової газети". Тіна, наче всі останні роки чекала на це просте "вибачте", заспокоюється й говорить: "Не ви винні, а ваш уряд, Путін".

Чоловік Тіни Аміран заводить до будинку: ось тут були дерев'яні сходи, там у мене підсобка, тут веранда, а тут - сліди від куль на стіні. У голосі Амірана відчувається гордість за колись затишний будинок і гіркота, що цієї хати більше нема.

Одинокі ворота

Залізний паркан біля села Діці

Залізний паркан біля села Діці

Відчуття безнадійності посилюється, коли потрапляєш до села Діці. Саме тут, за інформацією офіційного Тбілісі, загородження встановлено до 300 метрів вглиб території, яка контролюється грузинською стороною. В Діці замість колючого дроту стоїть досить міцний металевий паркан. Огорожа переривається в кількох місцях, але видно, що роботи з її зміцнення в самому розпалі.

В одному місці вже встановлюють ворота. З іншого боку видно вказівник: "Республіка Південна Осетія". Співробітники грузинського МВС радять на заходити на цю територію. Але російських прикордонників не видно, і поки огорожа не добудована до кінця, ми ходимо з обох її сторін, незважаючи на небезпеку затримання.

Горі

Горі, найближче до цих сіл велике місто, центр регіону Шида Картлі. Це місто найбільше постраждало внаслідок війни 2008 року, але його повністю відновили. Від Горі до адміністративного кордону з Південною Осетією - максимум 30 кілометрів. На перший погляд це звичайне грузинське місто з 50-тисячним населенням. Це найулюбленіше місто іноземних туристів, оскільки тут народився Сталін. Під час війни Горі практично спорожнів, залишились тільки лічені його мешканці, переважно старці. Ось і 60-річний Гурам Коберідзе залишився. Він переконаний, що війна була помилкою і що важливо покращувати відносини з Росією.

Центральна площа в Горі

Центральна площа в Горі

З інфраструктурою в Горі, на відміну від навколишніх сіл, усе в порядку. Натомість жителі скаржаться на тотальне безробіття. За словами 22-річної студентки Кетеван Мамасахлісі, праці і якихось розваг для молоді нема. Єдине місце відпочинку - центральна площа, де стоїть музей Сталіна. За словами Кетеван, після війни нічого в кращу сторону не змінилось, хіба що стало приїздити більше туристів і журналістів.

На площі на лавках сидять групи молодих людей і стариків. 35-річний Георгій Махарашвілі зауважує, що до погіршення відносин з Москвою місцеві мешканці їздили в Росію на заробітки, була можливість підробити і на Ергнетському ринку. Зараз, за його словами, влаштуватись можна лише в поліцію та армію. Він з товаришем згадує, що під час війни російські військові намагались забезпечити порядок у місті й навіть пригощали місцевих згущеним молоком і цигарками.

У Георгія та інших співбесідників - різні спогади й ставлення до конфлікту. Але всіх об'єднує небажання війни й суперечок із сусідами. Їм хочеться просто гідно жити - як і людям з іншого боку дроту, відвідати яких поки що, на жаль, нема можливості.

DW.COM

Також за темою