1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Голодомор в Україні став темою ґрунтовної наукової праці німецьких дослідників

Що знють європейці про голодомор в Україні в 30-х роках минулого сторіччя? За словами дослідників, не лише переважна більшість випускників німецьких шкіл навіть краєм вуха не чули про цю трагедію, а й чимало істориків, що не спеціалізуються на східноєвропейських питаннях, лише нині відкривають для себе цей страшний історичний факт. Допомогти їм у цьому має перша в Німеччині ґрунтовна наукова праця на цю те

�у, яку презентували у Форумі імені Лева Копелева в Кельні.

Голодомор, чорна сторінка української історії. Приблизно 500 днів біди, які забрали з собою за різними оцінками від 4 до 14 мільйонів українців. Науковці підрахували, що навесні 33-го року в Україні від голоду вмирало 17 людей щохвилини, тисяча – щогодини та майже 25 тисяч – щодня... Роками ця тема була табу. І не лише в Радянському Союзі. У Німеччині ця трагічна сторінка української історії також до недавнього часу залишалася непрочитаною. Тому поява в німецькомовному часописі «Східна Європа» ґрунтовної наукової публікації на цю тему, авторами якої виступили 12 істориків-науковців, дуже потішила німецьких дослідників цього питання.

Прикметно, що перша в Німеччині згадка про голодомор в Україні з»явилася в 1932 році саме в цьому часописі. Ще на початку штучно організованого голоду в Україні «Східна Європа» писала про «страшну біду», котру «не можна приховати». І все ж, голодомор десятиліттями замовчувався. Лише після 1991 року архівні документи стали доступними науковцям.

Однак з кожним новим дослідженням з»являлося дедалі більше запитань. Одне з них є доволі болючим, а саме: чи можна визнати голодомор 33-го року спланованим актом геноциду проти українського народу. Власне, автори згаданого дослідження, яке охоплює понад 200 сторінок, якраз намагалися знайти відповідь на це запитання. Інший важливий аспект публікації – замовчування трагедії, коли народ замість правди «годували» радянською пропагандою. Зокрема, щоб проілюструвати це, в часописі розміщено плакати тих років у стилі соцреалізму, на яких щасливі вгодовані робітниці збирають багатий урожай зернових – жодного натяку на голод та бідність.

Автори дослідження уникають однозначної відповіді на те, чи правомірно називати спричинений колективізацією та репресивними заходами Сталіна голод в Україні спланованою акцією геноциду. Німецькі історики висловлюються з цього приводу дуже обережно, як, приміром, Ґідо Гаусманн:

"Це дуже складне питання. Хоча український парламент і визнав голодомор актом геноциду проти українського народу, але багато парламентарів були тоді відсутніми. Тому навіть серед української еліти щодо цього немає однозначного ставлення. Вирішальним питанням є те, чи можна довести за документами середини та кінця 1932 року той факт, що це був цілеспрямований акт на винищення українського етносу. Я думаю, що цей елемент таки присутній, і віднедавна це можна довести. Однак наукові дослідження ще не можуть підтвердити це однозначно. Тому я б радив зачекати і досліджувати далі."

Дехто з німецьких істориків схиляється також до думки, що голод хоч і був викликаний колективізацією, але не був спланованим наперед та виключно проти українців. Лише згодом, вважає один з авторів публікації, історик з університету імені Ґутенберґа в Майнці Рудольф Марк, сталінський режим використав це як можливість побороти українське селянство як клас, підірвати його соціальну базу опору. Тому замість того, аби допомагати, бригади червоних активістів вимітали зерно, відбирали худобу, конфісковували майно. Говорить Рудольф Марк:

«Я особисто не думаю, що це був навмисний геноцид. Я гадаю, це була катастрофа, яка мала наслідки геноциду і була використана більшовиками, оскільки дуже підходила до концепції Сталіна. Він просто скористався цим, але навряд чи планував щось таке з самого початку, мовляв, от тепер ми, виморимо всіх українців.»

До того ж, як зазначає професор Ґергард Сімон, також один з авторів дослідження, не існує письмового указу Сталіна про те, що українських селян треба змусити голодувати. Однак, веде далі професор Сімон, письмового указу про знищення євреїв, приміром, так само немає. Такі накази віддавалися і передавалися в усній формі, що ускладнює наукове дослідження теми. Відкритим залишається також питання про конкретних виконавців та організаторів голоду. За словами професора Сімона, членами так званих «буксирних» бригад, що займалися конфіскацією майна, були також етнічні українці, які, фактично, власними руками прирікали на смерть свій же народ. Скільки саме їх було – досі не відомо.

Сам професор Сімон дотримується думки, що голодомор таки був цілеспрямованим винищенням українського селянства. А причина того, що Організація Об»єднаних Націй досі не визнавала це геноцидом, криється не стільки в нестачі наукових фактів, скільки в політиці, каже Ґергард Сімон:

"В Україні вже, практично, всі історики, які досліджують це питання, переконані, що це був геноцид. ООН цього ще не визнала – хоча б через те, що визнання голодомору геноцидом пов»язане з питаннями реституції та відшкодуванням збитків. Від визнання українського голодомору геноцидом особливо захищається Росія, бо тоді насамперед до неї можуть виникнути претензії про відшкодування збитків. Якщо ж говорити про мою особисту точку зору на це питання, то я після довгих зволікань та роздумів дійшов висновку, що голодомор таки був актом геноциду, спрямованим проти українського народу, саме тому, що голод був організований навмисно."

Якщо голод 33-го року таки визнають спланованою акцією, то правомірно постане питання про відповідальність. Чому злочинці, які прирікали українських хліборобів на смерть, не понесли покарання? Ймовірне притягнення виконавців сталінської волі до суду вже отримало в колі істориків умовну назву «другого Нюрнберзького процесу» - на зразок Нюрнберзького процесу над керівниками нацистської Німеччини в 1945 році. Наскільки реальним є його проведення? Говорить професор Сімон:

"Я не думаю, що це було б можливим, адже від голодомору нас віддаляє понад 70 років, а тому складно знайти злочинців, заарештувати їх та судити. Окрім того є ще загальнополітичний аргумент, який свідчить проти цього. Після розвалу Радянського Союзу ані в Росії, ані в Україні не відбулося люстрації – юридичного звинувачення та засудження комуністичних злочинців. Така люстрація, приміром, мала місце в прибалтійських країнах, хоча і там кількість засуджень через такі злочини проти людства є дуже низькою. Мені здається, у Росії та в Україні не вистачає громадського тиску, аби уможливити проведення такого процесу. Слушний час вже минув. Хоча нині, на мою думку, в Україні гострішою є потреба не стільки в другому Нюрнберзькому процесові, скільки в переосмисленні та популяризації історії для молоді, аби вона знала, що тоді відбулося. Мені це видається набагато важливішим, аніж засудження сталінських злочинців."

Осмислення цих трагічних сторінок історії 70-річної давності дається непросто. Особливо важко зрозуміти тих, хто із завзяттям брався виконувати волю Сталіна. Складно збагнути міру фанатизму і хворобливої непохитної віри в тодішній тоталітарний режим, коли навіть масова смерть невинних людей не змогла відкрити очі на дійсність. Одним із агітаторів і виконавців сумнозвісної "п»ятирічки” був і сам Лев Копелев, іменем якого, власне, названо центр, що презентував дослідження.

Письменник та науковець, якого називають громадянином Росії, Німеччини та всього світу, народився в Києві. Після закінчення школи Копелев відразу став працювати кореспондентом малотиражки великого підприємства в Харкові. А в передчас голоду в 1932 році разом з усією редакцією відрядився в українські села проводити агітацію. Двадцятирічним хлопцем він ходив від хати до хати, переконуючи людей добровільно віддавати зерно для батьківщини і партії. Коли ж слова не допомагали, в хід ішли дії – селян тероризували, будинки обшукувалися, все виміталося до останнього зерняти...

Пізніше у своїй автобіограії «І сотвори собі кумира» Копелев описує, як активісти не шкодували ні малого, ні старого. Професор Сімон наводить цитати з автобіографії публіциста:

«Сталін сказав, що боротьба за зерно є боротьбою за соціалізм. Я абсолютно вірив цьому гаслові. Ми були солдатами невидимого фронту. Ми боролися з саботажем кулаків, ми боролися за хліб для країни і для п»ятирічки. Я не дозволяв собі бути слабким і співчувати, оскільки ми виконували історично необхідну місію. Ми виконували революційний обов»язок. Ми забезпечували батьківщину хлібом.»

Батько Лева Копелева був агрономом. Але і він не міг побороти віру власного сина в соціалізм. У своїй автобіографії Лев Копелев цитує слова свого батька:

"Селяни мруть від голоду, ти розумієш це? Це аж ніяк не бездомні прохачі милостині або американські безробітні. Мруть українські селяни. Бо у них нема жодного зерняти. І мій любий син допомагає забирати у них все їхнє зерно."

Розуміння того, що сталося, прийшло до письменника пізніше. Кажуть, що сам факт того, що Копелев обрав собі наукову та письменницьку роботу замість політичної кар»єри, свідчить про його каяття. Вочевидь, слова батька таки знайшли відгук в серці сина:

"Тим, хто таке наказав, треба голови повідрубувати. В шию треба гнати того вождя, який пустив українців по світу."