1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Політика й суспільство

В Україні вшановують пам”ять жертв голодомору 1932-33 рр.

Скільки саме людей загинуло внаслідок штучного голоду 1932-33 років нині сказати важко. Одні говорять про п”ять мільйонів, інші – про десять мільйонів. Як стверджують дослідники, чиновники радянської системи свого часу вміло „зачистили” архівні документи, тому неабияке значення набувають розповіді тих, хто пережив ці страшні роки. Але таких нині стає дедалі менше.

default

В Україні мабуть важко знайти родину, яка б не втратила бодай би однієї близької людини у часи страшного голоду. Трагедія не оминула й сім”ю нині 80-річної Софії Денисенко, яка нині живе у Львові, де довгий час в університеті виклада німецьку мову. Практично всю її родину, полтавських козаків, починаючи з сімнадцятого року, було знищено. “Била їх революція, колективізація, а вже голод зрізав усіх”, - каже Денисенко:

“Наша сім’я пережила всі страхи і знищення українського селянина-хлібороба. Ми п’ятдесят років мовчали, навіть не згадували, бо якби би сказав, що з голодомору померли, то тебе б запроторили до в’язниці. Єдине, що робили мої батьки, то йшли до церкви, а я писала на поминання. А ці списки такі довгі, тридцять шість чоловік, - і тридцять один загинув, навіть імена повторювалися”.

У заможному полтавському селі Ковердена-Балка, де народилася Софія Денисенко вимерли сотні людей, передусім знищували господарів, які не хотіли йти у колгоспи віддаючи останнє майно. Чоловіків убивали, а жінок з дітьми виганяли світ за очі, так вони ходили попідтинню, рили землянки, пухли з голоду і вмирали, пригадує Софія Денисенко:

“Колективізація – це страшно. Село поділили на куркулів, середняків і бідних. Між ними почалася класова боротьба, яка привела до того, що господарів не залишилося. Чого відбувся голод, бо все забирали: горщечок із кашею в печі і те забрали. Залишились живими тільки ті, які втекти зі села. Вмирали, пухли з голоду. Мій братик просив дати хліба, бо хотів їсти і вмер”.

Навіть мати, яка втекла з ще малою Софією до Полтави, довгі роки приховувала, що вона селянка, а її село майже вимерло. Відкрито про трагедію почали говорити лише нещодавно. „Свідчень про жахи, які відбувалися в українських селах є тисячі”, - каже голова науково-меморіальної експедиції “Слідами голодомору в Україні 33-го року” лікар Ганна Семенюк. За її даними, тоді зникло двадцять тисяч сіл. Учасники експедиції з’ясували, що найбільше голодували селяни центральної, східної та південної України. Українські села були наче в резервації, ніхто не міг просто виїхати чи приїхати, все було під охороною енкаведистів:

“Ми знайшли в Херсонському, Одеському архівах матеріали про канібалізм. Немає змоги це опублікувати, але ми про це говоримо. Ми бачили судові процеси над людьми, які поїдали своїх дітей. Це сотні випадків. Ми находимо в архівах, що було в домі кілограм картоплі, десять огірків, дві цибулини і людину судили як куркуля. Люди їли те, що не можливо споживати – кору дерев. І таких свідчень є багато”.

Виконання постанови ЦК КПУ від 7 серпня 1932 року про охорону соцвласності доходило до абсурду. За п’ять колосків присуджували розстріл. Батьків, діти яких зрізували колосся на полях у родичів, засуджували. Селянина, який починав косовицю до колгоспних жнив, заарештовували, розповідали люди у селах, де побувала експедиція.

Дуже популярним у цей період став самосуд та розстріл на місці. Селами фактично керували п’яниці та нероби, які вступили до колгоспу, бо їм нічого було віддавати. Померлих вже фактично й не реєстрували. Серед загиблих - 70 відсотків дітей, їм вижити було найважче. Семенюк продовжила:

“Ми ніде не бачили посмертної довідки. Лише довідку на зразок, що вимерло дві тисячі скота. Очевидно, йшлося про людей. До цього часу жертви голодомору поховано в ярах, за тими мільйонами жертв ніхто не відспівав панахиди”.

Ганна Семенюк скаржиться, що й сьогодні майже ніде в селах України немає пам’ятних знаків жертвам голодоморів. Держава про це не дбає, доходить висновку дослідниця. За її словами, ще два роки тому роботу експедиції не те що не підтримували, а майже бойкотували - жодного сприяння та фінансової допомоги. Через те експедицію довелося перервати. Мине ще два-три роки і ніхто вже не зможе дізнатися повної правди про голод в Україні, застерігає Семенюк. Очевидців щораз стає менше, а хто ще живий отримали глибоку психологічну травму, і не завжди готові говорити жахи минулого.

Галина Стадник