1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

“Вони вбили мої казки”, або Як говорити з дітьми про війну

Італійська письменниця й психоаналітик єврейського походження Мазаль Пас Багдаді у книзі “Вони вбили мої казки” радить, як пояснювати дітям війну. В інтерв'ю DW вона розповіла, як допомагати дітям у часи потрясінь.

Мазаль Пас Багдаді знає війну не з фільмів: їй довелося особисто пережити її жахіття, помножені на багаторічну розлуку з матір'ю та сестрою, та вчитися жити з цими травмами. А один епізод з дитинства визначив наперед її майбутню професію. Одна дівчинка з кібуцу, де жила Мазаль, подарувала їй ляльку з розбитою, а потім склеєною головою. “І тоді я зрозуміла: речі можна полагодити, щось у голові можна полагодити!”, - згадує жінка. Мазаль Пас Багдаді стала психоаналітиком і написала з десяток книжок, у першу чергу про стосунки між дорослими і дітьми. Нині її літературний агент в Україні веде перемовини з кількома видавництвами щодо здійснення українського перекладу книги “Вони вбили мої казки”. У ній авторка пояснює, як говорити з дітьми про війну та тероризм. У розмові з DW Мазаль Пас Багдаді поділилася порадами стосовно того, як поводитися з дітьми у той час, коли країна живе в умовах бойових дій.

DW: Пані Багдаді, чи є якісь правила поведінки для батьків дітей, що переживають війну в своїй країні?

Мазаль Пас Багдаді: Перше, що треба визнати батькам, вчителям чи вихователям дітей, які живуть поруч з війною, це право дітей на тривогу. Не варто думати, що маленькі діти не розуміють і не усвідомлюють реальності. Адже вони слухають розмови дорослих, вловлюють їхню нервовість, чують новини по ТБ, і шкірою відчувають небезпеку. Шкідливим було б робити вигляд, що нічого не коїться. Тому говорити з дітьми про війну, небезпеку, можливу смерть - потрібно. Але без зайвих подробиць і придатною для дитини мовою. Намагайтеся прибрати дітей від телеекранів, коли там детально розповідають, хто кого і якою зброєю вбив, а також іде відповідний відеоряд. Навіть якщо вам здається, що дитина не цікавиться телевізором, майте на увазі, що діти бачать і помічають усе, не недооцінюйте їх!

Мазаль Пас Багдаді

Мазаль Пас Багдаді

Як відрізняється реакція дитини та дорослого на події війни?

Дорослі захищаються, споживаючи та аналізуючи інформацію. А діти просто сліпо вірять і довіряють батькам. Слід пам'ятати, що дитина живиться нашими силами. Її світ будується на ідеї: “батьки це ті, хто тебе захистить”. І захищати слід не тільки від реальної небезпеки, але й від тієї, яка дитині здається реальною!

Як саме захищати від вигаданих жахів?

Найбільша і найшкідливіша помилка батьків - це не визнавати страху дитини. Для вас очевидно, що побоювання дитини не мають під собою реальної основи? Але для дитини це не так, для неї її страх реальний! Згадаймо просту ситуацію: дитина падає, розбиває коліно, бачить кров, лякається і плаче. Підбігає дорослий: “А, це нічого, не плач”. Але для дитини це не “нічого”! Не відкидати страхів дитини щодо війни - вкрай важливо у тому числі для її здоров'я. Не висловлені, загнані всередину страхи часто приводять до нічних жахіть або інших розладів сну.

А як допомогти дитині подолати свій страх?

Для маленьких дітей хорошим методом є малюнок. Власне, у цій моїй книзі багато що побудовано на аналізі інтерв'ю з дітьми, які переживають війну, та їхніх малюнках. Вже сам факт, що дитина взяла папір та олівець і малює те, що її лякає, є дуже позитивним. Це як відкритий канал для випускання напруження, для звільнення від страхів. Цікаво, що діти часто малюють себе могутніми, великими, здатними збити руками літак ворога чи подолати цілу армію. Так вони компенсують свою безпомічність.

А з дітьми старшого віку?

З дітьми років від шести треба розмовляти. Вони зазвичай ставлять купу запитань і правильно роблять! Завданням дорослого є чесно відповідати на питання, фільтруючи реальність. До того ж - не даючи поблажки власним фобіям. Так, дорослі часто не хочуть говорити чи думати про смерть, у той час як діти нерідко ставлять такі питання. Ось приміром, дівчинка запитує свою тітку: “А якщо мою маму вб'є війна, ти мене забереш до себе?” Що має відповісти тітка?

Правильним буде відповісти саме на те запитання, яке поставила дитина. Не слід казати: “Облиш, нічого такого не трапиться”. Це якраз те саме заперечення страху, про яке ми говорили. Дитина хоче знати саме це: якщо мами не буде, чи піклуватиметься про неї хтось? Вона у своїй голові продумала цю ситуацію і хоче розвіяти свій сумнів. До речі, дуже типово, що можливість власної смерті дівчинка не розглядає: діти здаються собі безсмертними. Отже, буде найкраще, якщо тітка відповість щось на кшталт: “Так, я тебе візьму, але сподіваємось, що цього не станеться”. Відповідайте саме на те питання, яке вам поставлено. Є ризик? Є, але існують захисні системи, є військові, вони нас захищають, вони борються за нас.

А чого не слід говорити?

Дорослі часто кажуть дитині: “Не бійся, ти не повинен боятися. Але ці слова не мають жодного сенсу: страх від цього не зникає! Набагато краще буде донести думку: “Ти маєш право на страх, але я - з тобою, я тебе захищу".