1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Політика й суспільство

Будапешт 1956-го очима дітей

Рівно п’ятдесят років тому в Угорщині відбулося повстання проти радянської влади, яке ще називають „перерваною революцією”. Тисячі невдалих повстанців поплатилися тоді свободою або життям. Однак найтяжче велося їхнім дітям, які виростали без батька і були змушені ще понад тридцять років жити у соціалістичному режимі.

default

П’ятдесят років тому ввесь світ, затамувавши дихання, спостерігав за маленькою Угорщиною, яка наважилася виступити проти „старшого брата” Москви. Розпочата Микитою Хрущовим десталінізація створила тут ілюзію відлиги, якою не зуміли скористатися угорські повстанці. 22 жовтня 1956 року у Будапешті відбулися студентські мітинги. На найбільш значному з них, у Політехнічному інституті, студенти прийняли програму, в якій вимагали негайного виведення радянських військ, створення нового уряду на чолі з Імре Надем, вільних виборів, свободи слова, відновлення в правах політичних партій і ряду серйозних змін щодо поліпшення життя людей. Наступного ж дня розпочався мітинг перед парламентом, на який в підтримку студентів зібралося до трьохсот тисяч осіб.

Пояснює 73-річний угорський письменник-дисидент Джордж Конрад (György Konrad):

„Тоді ворогом повстанців була влада, яку ніхто не обирав. На чолі цього суспільного руху біла еліта: інтелігенція, багато людей зі середнього класу. Звісно, старші представники інтелігенції не йшли тоді на барикади, це за них робила молодь, студенти, такі як я”.

Понад двісті з них тоді загинуло, близько тринадцяти тисяч повстанців кинули до в’язниці. Будапештський соціолог Жужана Кьорьоші (Zsuzsanna Körösi) взялася з’ясувати, яку роль відіграла поразка 1956-го року в житті родин повстанців. Їй вдалося опитати понад півсотні нащадків учасників революції, більшість яких були тоді дітьми. Розповідає Кьорьоші:

„Вони бачили танки, вони пригадують, як стояли 23 жовтня перед парламентом. Або просто, що їхнє середовище змінилася. Батько рідше бував вдома, більше людей заходили до них у гості, всі були схвильовані. Деякі діти навіть бачили зброю. Однак у всіх цих спогадах неабияку роль відігравало те, чи плекали вдома спогади про батька та революцію”.

Діти пам’ятають, як батька арештували. Вони розповідають про останню зустріч з батьком, про в’язницю, про смертний вирок, про щоденну боротьбу за існування матері. Батько у їхніх розповідях, як правило, ідеалізований, дуже далекий, вряди-годи, після повернення з тюрми – розбитий і пригноблений. Кожна третя дружина повстанця поплатилась за участь чоловіка у революції місцем праці. Родини повстанців не отримували ні удовиної, ані сирітської пенсії. Зруйноване, безперспективне майбутнє – лейтмотив усіх цих спогадів:

„Ті, хто у 1957-58 хотіли продовжити навчання не могли цього зробити. Вони були змушені працювати поденниками. На робочому місці теж не обходилося без залякувань. Приміром, якщо хтось отримав роботу на фабриці, у той же день він міг отримати звістку від секретаря партії про заборону праці. Навіть якщо він працював краще за інших – це жодного значення не мало. Він не отримував належної заробітної платні, не міг зробити кар’єру”.

Для багатьох сімей повстанців 1956 рік приніс стрімке соціальне падіння та приниження. Крім того, історію, як відомо, пишуть переможці: у ній повстанці стали „зрадниками”, а боротьба за визволення – „контрреволюцією”. Діти з родин повстанців росли у недоброзичливому середовищі і швидко ставали дорослими. Говорить соціолог Кьорьоші:

„Якщо мати не звинувачувала в нічому батька, то вона могла допомогти дітям справитися з цією травмою. Для них батько залишався героєм, вони не вірили тим, хто їх переконував, що їхній батько злочинець. Один з свідків того часу розповів мені, що він поділяв людей на добрих і поганих. Добрі люди сиділи у в’язниці, погані були на свободі. Однак ті, хто вірили, що у 1956 відбулася контрреволюція і що їхні батьки були злочинцями та зрадниками – їм не велося добре. Адже кожна людина хоче з повагою та захопленням відноситися до свого батька”.

Багато дітей повстанців лише після падіння Берлінської стіни довідалися, де поховані їхні батьки. Однак деякі з них не захотіли ятрити рани минулого, говорить Жужана Кьорьоші.

Штефан Ошват, Христина Осташевська