1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Політика й суспільство

Без майбутнього – безпритульні діти в Україні

Дитячий фонд ООН - ЮНІСЕФ цими днями відзначив своє 60-річчя. Цю організацію добре знають і в Україні. Тут вона підтримує низку громадських ініціатив, які опікуються безпритульними дітьми. Серед тих, кому ЮНІСЕФ надає фінансову допомогу, також одеська організація „Дорога додому”.

default

Один з найкрасивіших та найпрестижніших залів Одеси - міська філармонія. Тут часто збирається міська еліта, аби насолодитися, скажімо, грою того чи іншого всесвітньо відомого музиканта. І квитки, які дешевими не назвеш, як правило, розходяться наче гарячі пиріжки. Зовсім неподалік від цього гламурного світу можна зустріти й іншу Одесу. В каналізаційних люках та полишених, напіврозвалених будинках знайшли притулок вуличні діти. Вони також чекають з нетерпінням - тільки не на видатного піаніста, а саме на гарячі пиріжки.

„Зараз ми вирушаємо в соціальний патруль годувати дітей, роздавати їм медикаменти. Ми їдемо на одну з так званих „точок”, де мешкають діти. Це центр міста.”

Віталій Демешин регулярно бере участь у соціальних патрулях громадської організації “Дорога додому”, надаючи допомогу безпритульним дітям. Скільки таких дітей нараховується в Україні нині ніхто точно сказати не може. Офіційної статистики немає. Згідно ж з оцінками, лише в Одесі - близько трьох тисяч безпритульних дітей. Вартим уваги є те, що переважно йдеться не про сиріт, а про дітей, які мають батьків. Говорить керівник організації „Дорога додому” Сергій Костін:

„Інколи вони йдуть з дому через повну злиденність і навіть самі намагаються підтримати свої родини. Вони якось заробляють гроші на вулиці. Інколи це діти алкоголіків або наркоманів.”

17-річний Сашко дев’ять років провів на вулиці. В Одесу він приїхав з одного із сіл в 130 километрах від міста:

„Мама почала пити. Я ходив голодний. Познайомився з друзями. Ми почали красти. Потім вирішили поїхати до Одеси погуляти. Тут я й залишився. Вдома я був голодний, а тут мені легше було дістати їжу. Я жебракував. Жили ми в підвалах. Звідти нас люди гнали. Так ми й кочували з одного підвалу до іншого.”

“Дорога додому” не обмежується тільки соціальним патрулем. Її юристи допомагають вуличним дітям відновити документи, розшукати родичів, навіть помирити дітей з їхніми сім’ями. От вже десять років при цій організації працює також денний центр освіти та здоров’я, де безпритульні діти можуть трохи відпочити від боротьби за виживання на вулиці. Говорить директор центру Світлана Ванник:

„Ці діти вулиці приходять сюди поїсти, помитися, подивитися телевізор. Вони також одне одного приносять на руках вмираючих, оскільки жодна швидка в місті не приїде за викликом до цих дітей.”

Безпритульні діти ділять між собою все – їжу, цигарки, наркотики, секс, а також хвороби. Як показали дослідження одеського Центру боротьби зі СНІДом, майже 40 відсотків вуличних дітей є носіям ВІЛ-інфекції і потребують термінового лікування. Однак тут виникла чергова проблема. Світала Ванник:

“Якщо дитина не має документів, її на лікування не беруть. Ситуація така в країні сьогодні. Ми з ЮНІСЕФ про це говорили й вони сказали, що можливо нам допоможуть з цим питанням.”

Через кризу системи соціальної допомоги розв’язання проблеми безпритульних дітей з боку держави часто обмежується тільки міліцейською облавою та направленням затриманих до державних спецінтернатів. Там, як розповідають самі діти, які вже побували в таких інтернатах, умови нагадують справжню казарму. “Дорога додому” вирішила піти іншим шляхом. Говорить Сергій Костін:

„Ми також маємо притулок. У ньому мешкає від 20 до 25 дітей, які самі захотіли залишитися з нами. Ми намагаємося створити для них умови хорошої родини. Тобто, вони сприймають одне одного братами й сестрами, а весь наш персонал - це їхні родичі.”

Тут з дітьми займаються. Допомагають їм «підтягнути» знання, щоб вони знову змогли відвідувати школу. Влітку дітей вивозять на відпочинок у табори. При центрі працюють різні гуртки і є навіть комп’ютерний клас.

За одним з комп’ютерів сидить дівчинка. Ангеліні одинацять років, але писати та читати вона навчилися лише нещодавно - після того, як потрапила до центру. Чому вона живе тут, а не вдома, дівчинка не захотіла розповідати, але сказала, що в центрі їй дуже подобається:

„Тут цікаво. До нас учителі приходять. Ми тут малюємо, ліпимо, граємо”.

Ангеліна захотіла неодмінно показати, як вона вміє малювати на комп’ютері. В останню мить дівчина передумала й замість малюнку віртуальним олівцем старанно вивела на моніторі літери - «М-А-М-А»...

Тим часом соціальний патруль повернувся зі свого чергового рейду. Наступного дня працівники громадської організації “Дорога додому” знову відправляться по місту годувати безпритульних. Вони знають, що крім них мало ще хто опікуватиметься цими дітьми.

Володимир Медяний