1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Авторська колонка

Андрій Бондар: Політика пам'яті між революцією та війною

"В майбутнє ведуть не лише герої та жертви, а історія України ХХ століття зводиться не лише до історії ОУН-УПА, як усіх нас нині хочуть переконати", - Андрій Бондар, спеціально для DW.

Всупереч уявленням багатьох людей, "політика пам'яті" або "історична політика" - наймолодша зі сфер державного та ідеологічного будівництва. Народилася вона на уламках розділеної десятиліттями Німеччини 1989 року, якраз перед руйнуванням Берлінського муру та об'єднанням ФРН із НДР. Від самого початку синтетичне утворення, що формується на зламі історичної науки та ідеології, концептуалізувалось як окрема, важлива і вкрай необхідна для життя молодих країн Східної та Центральної Європи стратегія роботи з минулим.

"Політика пам'яті", з одного боку, була покликана явити альтернативу тоталітарному підходу до історії, що часто-густо обертався у полі чистої міфології, підшитої єдино правильною історично-матеріалістичною візією минулого. З другого боку - створити певний врівноважений образ історії, яку варто брати з собою в майбутнє, тобто, по суті - хоч це завжди лише передбачалося і ніколи не говорилося прямолінійно - відповісти на питання "хто ми такі і якими хочемо бути завтра?" І, по-третє, стати інструментом впливу в руках політичного класу, за допомогою якого суспільство отримає всі потрібні сигнали вже в контексті актуальних політичних цілей.

В Україні до революції 2013 року "політика пам'яті" формувалася хаотично й узалежнювалася від того, яка політична сила була при владі. Схематично висловлюючись, вона пройшла кілька шляхів. Почалася вона з появою українських грошей, на яких було зображено "князів, гетьманів і поетів", потім з легкої руки президента Кучми втілилася антиколоніальним гаслом "Україна - не Росія" і, врешті-решт, закінчилася ющенківським симбіозом народу-жертви Голодомору 1932-33 років і несміливою спробою конструювання нового пантеону героїв за участі постатей національно-визвольного руху часів Другої світової війни.

"Політика пам'яті" після революції 2013-14 років і під час російсько-української війни на Сході вперше за всю історію незалежності України набула системного й прямолінійного характеру. Інститут національної пам'яті, очолюваний Володимиром В'ятровичем, узяв курс на декомунізацію, підтриману відповідними законами. Відтак недвозначно змістився акцент із віктимізації на ґлорифікацію - з народу-жертви історичних обставин нині ми перетворюємося на незламних борців за волю, що в умовах сьогоднішньої війни з Росією є цілком зрозумілим кроком.

Однак в контексті останніх віртуальних сварок у соцмережі Facebook навколо перейменування київською владою проспекту Ватутіна на проспект Романа Шухевича суспільна думка зайшла у глухий кут. Я б назвав його типовим конфліктом "необхідності" та "корисності". З'ясувалося, що для однієї частини українських громадян існування ще одного символічного оберега від російської агресії на лівому березі Дніпра, який, нагадаю, є продовженням проспекту Степана Бандери (за іронією долі вони розділені Московським мостом), переважує думку другої частини громадян, у яких оцінка фігури Шухевича коливається між повним несприйняттям і неоднозначним ставленням. І справа тут не у протистоянні патріотів із "п'ятою колоною" чи "агентами Москви", а у світоглядовому конфлікті "між своїми" - тими, хто разом виходив на Майдан і боровся з промосковською владою Януковича.

Тож у чому суть цього останнього протистояння "між своїми"? На мою думку, коріння цього непорозуміння слід шукати у різному ставленні до пріоритетів. І тут я хотів би згадати про ще один ідеологічний момент, який сучасна українська "політика пам'яті" останнім часом свідомо ігнорує або несвідомо затирає. Властиво, це елемент нової української ідентичності, вперше виразно проявлений на Майдані 2013-14 років і оформлений досить наївним та романтичним гаслом "Україна - це Європа". Гаслом, що, нагадаю, об'єднало націоналістів і лібералів, свідомих патріотів і космополітів, україномовних і російськомовних, галичан, киян і полтавців. Усіх, кому в певний момент здалося, що саме майбутнє є новою підвалиною української ідентичності.

Вона ще не до кінця окреслена і недостатньо зміцніла - через перехід стану революції у стан війни. Але саме вона спроможна допомогти всім нам відповісти на головне українське питання: "Xто ми є і якими хочемо бути завтра?" І воно аж ніяк не стосується минулого. Точніше, стосується не лише минулого. Це той самий ідеологічний виклик, який здатен примирити всі "чаші Граалю" та "ковчеги Заповіту" минулого і визначити, що відтепер наші пріоритети й акценти - не віктимізація чи ґлорифікація, не бажання конче явити себе як зразковий антиколоніальний проект "Україна - Антиросія", а цілком раціональне бажання вивести сучасного українця у простір нових цінностей.

Дивитись відео 02:05

Хронологія польсько-українського загострення (30.03.2017)

Хіба люди виходили на Майдан за світле минуле, яким би воно віктимним і героїчним не було? Ні, люди вийшли протестувати проти крадіжки майбутнього своїх дітей і онуків. За "психологічну Європу", за переоблаштування життя у країні, за Україну без корупції, за свободу і демократію. І для мене очевидно, що сьогоднішній конфлікт навколо київського проспекту Шухевича ще один знак того, що "політика пам'яті" - не священна корова і не спосіб реваншу, а інструмент, який за допомогою певних акцентів і пріоритетів мусить допомагати проекту модернізації сучасної України.

Адже можна скільки завгодно ламати списи навколо подій Другої світової війни, доводячи собі і всьому світу, що вона досі залишається головною подією нашого життя. Але не слід забувати, що в майбутнє ведуть не лише герої та жертви, що історія України ХХ століття зводиться не лише до історії ОУН-УПА, як усіх нас нині хочуть переконати.

І я впевнений: поки ми не усвідомимо необхідність змінити акценти й визначити пріоритети "політики пам'яті", наступні покоління українців неминуче ставатимуть на ті самі граблі. І кожне наступне перейменування проспекту Ватутіна викликатиме враження, що знову хтось когось недочув, принизив або зґвалтував.

Чи потрібні Україні постійні гойдалки з вічним страхом проросійського реваншу? Ні, нам потрібна європейська Україна. У нас немає "третього шляху". Ми не можемо собі дозволити жити минулим. Бо ж, як висловився колись Леонід Кучма, "Україна - не Росія".

Аудіо й відео до теми