1. Inhalt
  2. Navigation
  3. Weitere Inhalte
  4. Metanavigation
  5. Suche
  6. Choose from 30 Languages

Культура й стиль життя

Анатолій Кочерга: немає пророка у своїй вітчизні

Гість нашої передачі – співак Анатолій Кочерга, народний артист України і Радянського Союзу, блискучий виконавець басових партій у Київській опері, а зараз – соліст Віденської опери і, як він сам каже – громадянин світу.

Ми зустрілися з Анатолієм Кочергою за лаштунками концертного залу імені Бетховена в Бонні. Українського співака сюди привела, як він каже, дорога, а точніше - виконання басової партії у 14-й симфонії Дмитра Шостаковича, де композитор використав вірші Ф. Гарсіа Лорки, Г. Аполлінера, В. Кюхельбекера а Е. Рільке. Цей твір, як і взагалі всі твори композитора, Анатолій Кочерга дуже любить і завжди радо бере участь у його виконаннях, тому що, як він каже:

“Шостакович – це геніальний інтерпретатор нашого радянського життя. Все, що він написав, надзвичайно актуально і сьогодні”.

А взагалі, ви знаєте, що відбувається зараз на Україні, запитую співака:

“Ну, звичайно. Маю сателіт, дивлюся, чую, бачу всю цю так звану демократію. Інколи аж мороз по шкірі пробігає”.

Анатолій Кочерга розповідає, що 1988 року, тобто в минулому сторіччі, як він каже, його запросив на прослуховування знаменитий диригент Клаудіо Аббадо. В той час він був музичним директором Віденської опери:

“Я приїхав у квітні, прослухався, а вже в грудні приїхав на постановку ”Хованщини” Модеста Мусоргського. І сталося так, що мені одразу запропонували на декілька років контракт у штаатсопері. А в зв”язку з тим, що в нас сталася Чорнобильська трагедія, потім перебудова почалася так різко, що люди ні в якій мірі не були готові до демократії. Так що все воно якось роз”їхалося. Приїздили різні так звані імпресаріо, тому що не всі були досить серйозні і знані, і почали запрошувати нашу труппу, почали смикати дуже. На нелюдських умовах, величезні переїзди і таке інше. І отримавши такий колосальний по своїй значимості контракт з таким мріяним музикантом як Клаудіо Аббадо, я, звичайно, погодився і почалася співпраця саме з ним у Віденській опері. А буквально кілька днів пізніше тоді ще живий Герберт фон Караян запропонував мені також приїхати до нього на прослуховування в Берлін. Але сталося так, що я вже встиг підписати контракт з Віденською оперою, і Клаудіо Аббадо сказав – ти поїдеш до Берліна, але тільки зі мною”.

Пізніше Клаудіо Аббадо став головним диригентом Берлінського філармонічного оркестру:

“Через те я наїздив туди щорічно на якісь концерти. Чи то була ”Ніч на майській горі” чи то були ”Пісні й танці смерті” Мусоргського, чи якісь інші концерти, записи і таке інше. Тобто був постійний контакт. Я дуже радий з цього”.

Анатолій Кочерга зберіг своє українське громадянство, але на Україні постійно не живе:

“Ми живемо в двох країнах – в Австрії та Люксембургу. А постійно, на жаль, ми живемо в дорозі. У мене є музичне агентство, яке супроводжує мене, надає роботу, оформлює всі паперові справи. Воно міститься у Відні. А з цього року моя дочка також почала працювати як мій агент”.

Співацька кар”єра Кочерги почалася з Київської консерваторії, де він навчався у професора Рімми Андріївни Разумової, заслуженої артистки України:

“Це було вже досить давно. Але починаючи з третього курсу мене вже було зараховано до труппи Київської опери. Я вважаю, що я й досі пов”язаний з цим театром. Але мене там перекреслили, викинули, немає, помер! Ну і вийшло так, що я свій серед чужих, а серед своїх залишаюся чужим. На жаль. Потім було стажування в італійській Ла Скала два роки. Потім Всесоюзний конкурс імені М. Глінки, який проходив у Вільнюсі, потім – конкурс імені П. Чайковського, потім народний артист України, Радянського Союзу і так далі – поїхало, поїхало. Ну що тут розказувати – співаю! Слава богу, що голос ще при мені. Що зі мною моя сім”я, яку я над усе люблю. І це мені дає і наснаги, і сили, і енергії”.

При цьому, розповідає Анатолій Кочерга, він тримає в полі зору своїх колег-музикантів з України і взагалі – Радянського Союзу:

“Ми ж спілкуємося. Музиканти – як цигани, по всьому світі розбрелися, але всі разом. І знають в деякій мірі про того, іншого і так далі. Тобто, хоча й уривками, але ми все одно в курсі нашого музичного життя”.

Співак не заперечує, що радо б приїхав на Україну з концертами, або ж для виконання якоїсь оперної партії:

“Було б що співати. І з ким. Справа в тім, що ніхто не запрошує. Я недавно був у Москві, співав 13 симфонію Шостаковича ”Бабій Яр”. Було українське телебачення, і я там наговорив. І в адресу міністра культури України, і в адресу президента Леоніда Кучми. Я не знаю, що там у нього за радники по культурі. Можливо, культура й непотрібна. Але я не знаю жодної країни, яка б була без культури. Коли втрачається культура, то немає й країни взагалі. Я сподіваюся, що ті люди, які займаються питаннями культури, уявляють собі, що культура була у всі віки і часи на дотації. І то не є бізнес, який дає величезні доходи. Сюди треба вкладати. Тут треба йти від давніх часів. Скажімо, від часів Шаляпіна. Тоді були потрясаючі всезнані меценати, які вкладали в ту культуру, яка жила і досі розвивається”.

Кілька років тому з Анатолієм Кочергою стався дуже неприємний інцидент. Під час гастролей у Мексиці, куди він їздив на виконання ”Бориса Годунова”, його було дуже тяжко поранено :

“Серед білого дня, після обіду ми йшли з дружиною по вулиці. Це була пішохідна зона. Вони заїхали на мотоциклі з іншого боку вулиці. Підбігли – ”годинник, годинник”. У мене годинника не було. Він вистрелив мені в коліно, я впав. І все. Я лежав більше години на землі, втратив півтора літра крові. Підібрали, зробили операцію. І я собі сказав: я мушу заспівати цього Бориса. Я повинен себе перебороти. І на тім інвалідськім кріслі я заспівав Бориса. В театрі було як на кладовиську – море квітів і море сліз”.

Чому вас так виключають з українського культурного життя?

“Ви знаєте, у нас всі дуже рідні посмертно”.

Всі, хто чогось вартий – всі за кордоном. Як ви це можете пояснити?

“Я дуже сумую з цього приводу. І Україні, і Росія розгубили не тільки музикантів. Вони розгубили таку кількість спеціалістів у всіх областях – і фізика, і хімія і математика. Я вже не кажу про мистецтво. Хто буде жаліть? І за ким? У нас всі дуже любимі і почесні посмертно, на жаль. Дуже важко перелічити всіх, хто поїхав, хто просто потрібен тут, потрібен взагалі мистецтву. Дякую всім тим, хто хоче нас чути и слухати”.