1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Іпохондрія: життя в пошуках діагнозу

Ганна Філіпп10 грудня 2006 р.

„Годі придурюватися! Ці хвороби ти сам собі вигадав. Ось почни бігати двічі на тиждень, провітри добре голову, й побачиш - від усіх твоїх недуг не залишиться й сліду!” Як набридли такі поради Штефанові Кранцу. Хоч бери та затуляй вуха:

https://p.dw.com/p/AOJx
Фото: dpa - Bildarchiv

„...Люди не мають жодного уявлення, як я почуваюся. Мій біль – не вдаваний, він справжній. Цей тиск у грудях. Ця слабкість. Шалене серцебиття... Іноді, особливо вночі, охоплює жах:„Усе! Кінець! А мені всього лише 43...” Коли попускає, я розумію, що острах був дещо перебільшений. Але як тільки знову десь кольне, перша думка одразу та сама – про смерть.”

Штефан Кранц - не симулянт. Він потерпає від тяжкої форми давно відомої хвороби. Іще 2400 років тому пацієнти Гіппократа скаржилися на біль в іпохондріоні – hypo грецькою означає „під”, chondros - „хрящ, грудна кістка”. Так тоді називали всі м’які частини тіла під ребрами - печінку, жовчний міхур, селезінку тощо. А також - спричинений недугами цих органів пригнічений стан духу. Від „іпохондріон” походить і слово „хандра”. У 19-му столітті медичний термін „іпохондрія” вже використовували в сучасному значенні, тобто, маніакальне ставлення до власного здоров’я. Однак за цією формою неврозу ще тривалий час зберігалася назва „хвороба селезінки”.

„Іпохондрик – це збентежена, охоплена постійним страхом людина, яка з дитинства позбавлена відчуття внутрішнього спокою. Іпохондрики фіксовані лише на собі, на своєму організмові, на смертельних хворобах, які ось-ось виявлять. Вони нікому не довіряють, і передусім, звичайно, лікарям,” –

каже керівник психіатричної клініки в місті Ахені, професор Міхаель Шонебек. – Опікуватися такими пацієнтами надзвичайно складно, адже найменший натяк на ненормальність їхньої поведінки спричинює „праведний” гнів”.

„...Дорогий пане Кранц, - сказав лікар, - Я сподіваюся, що ця новина Вас заспокоїть: ми не виявили жодних відхилень”. Якщо вони нічого не знайшли, то виходить, я - брехун? Я не можу отямитися від болю, а мене намагаються переконати, що я цілком здоровий! Швидше, швидше до іншого кабінету...”

Деякі іпохондрики встигають за рік поміняти до ста фахівців різного профілю. Це коштує чималих зусиль. Особливо, якщо ти застрахований не приватно. Більшості хворих з картками обов’язковго медичного страхування, щоб потрапити на прийом до уролога, кардіолога чи ортопеда сьогодні нерідко доводиться чекати два-три місяці. Німці взагалі вдвічі частіше звертаються до лікарів, аніж французи, голландці, шведи, данці. Де пролягає межа, за якою необхідна увага до власного здоров’я перетворюється на маніакальний психоз? Професор клінічної психології Вінфрид Ріф:

„Організм постійно надсилає сигнали до мозку, але більшість з них ми не реєструємо, не усвідомлюємо їх. Коли ви, наприклад, встаєте після тривалого сидіння, виникає незначне запаморочення. Це цілком нормально, тому здорова людина не помічає таких речей. Якщо час від часу забуркоче в животі, стрільне у вусі або кольне в нозі – хіба ми біжимо одразу до лікаря? Для нас це ще не привід для занепокоєння. В іпохондрика природна система фільтрації порушена. Будь-яке незначне відхилення він сприймає як симптом небезпечної хвороби. І від того, як швидко вдасться її виявити, залежить ні більше, ні менше, як життя.”

„...Я побоююся, в моєму тілі виростає щось таке, що я помічу запізно. Пухлина, яка з часом мене знищить. Щороку я роблю всі можливі обстеження, всі аналізи, рентгени... Медсестри вже косо дивляться на мене. Може вони щось знають, але мовчать?...”

Статистика свідчить, що німецькі терапевти витрачають на одного відвідувача в середньому від чотирьох з половиною до восьми хвилин. Обов’язкове медичне страхування обмежує розмір одноразового гонорару, тому треба прийняти якомога більше пацієнтів. Серед обурених конвеєрним лікуванням чимало й „звичайних” хворих, але для іпохондриків – це справжня катастрофа. Їх не сприймають поважно. У 18-19-му століттях усе було інакше. Іпохондрія вважалася хворобою богеми, вищого світу. Отримати діагноз, причиною якого ставали дармоїдство, неробство, розкошування, малорухливий спосіб життя було не те що не соромно, а певною мірою почесно. Та й сьогодні хіба не втішає, що схожі проблеми мали Дарвін, Гоголь, Толстой, Чехов... Щоденник великого казкаря-романтика Ганса-Кристіана Андерсена взагалі нагадував записник повітового лікаря... Професор Міхаель Шонебек:

„Ворог перебуває всередині. З джерела насолоди, задоволення, радості тіло перетворюється на темний незвіданий континент, з якого весь час надходять незрозумілі тривожні сигнали. Розслабитися не можна ні на хвилину. „Тільки б нічого не проґавити, - свербить у голові в хронічного іпохондрика, - інакше я пропав...”

„...Чи не думали ви про те, аби звернутися по допомогу до психіатра? – запитав мене терапевт. І це у відповідь на моє прохання видати направлення до гастроентеролога! „Я не божевільний і не агресивний маніяк, - поставив я його на місце. – Зрозумійте, кілька місяців у мене не припиняється розлад шлунку. Я бігаю в туалет по п’ять разів на день!”

„Коли я нарешті отримаю справжній діагноз?” – тільки й гадає відвідувач. „Ну, як тобі довести, що жодних патологій немає, що фізично – ти цілком здоровий”, - міркує розгублений лікар. Пацієнтів із соматоформними симптомами, тобто тими, що мають психічне походження й не спричинені враженням систем чи органів, у кабінетах дедалі більшає. За спостереженнями Всесвітньої організації охорони здоров’я, останнім часом населення західних країн часто звертається до медиків уже тоді, коли самопочуття хоч трохи відрізняється від ідеального. „Ледь не в половини з тих, хто записується до нас на прийом, органічні хвороби відсутні, - каже професор клінічної психології університетської клініки Марбурґа Вінфрид Ріф:

„При виникненні певних збоїв в організмі доцільно почекати, аби навчитися відрізняти загрозливі симптоми від тих, що незабаром минуть самі. Здорове, зважене ставлення до хвороб потрібно виховувати з дитинства. Якщо мати впадала в паніку, коли дитина кілька разів чхнула, якщо батьків понад усе турбували віруси, гігієна та профілактика, якщо в хатній аптечці одразу з’являлися всі новинки фармакології, то чи варто дивуватися, що доросле чадо теж надмірно піклуватиметься про своє здоров’я.”

„...В очах і досі мерехтить блакитна мигавка швидкої допомоги, що вночі мчала мене до найближчої лікарні. Серце вискакувало з грудей, піт котився градом, цей характерний біль у лівій руці... „Інфаркт, інфаркт” – стукало в моїй голові. До ранку я пролежав у реанімації, а потім зайшла молода асистентка кардіолога – ніколи не забуду її єхидної посмішки – й промовила: „Можете йти додому. Усе винятково на психічному ґрунті...”

Та хіба Штефанові Кранцу від цього легше? Невроз зростає. „Як звір у пастці. Від чого ж захищатися тепер?.. Увечері перед телевізором, коли перед новинами показували рекламу нового засобу від спазм, нестерпний біль звів праву ногу...” Вінфрид Ріф:

„Сто років тому медики не могли пояснити, що саме спричиняє психосоматичні судоми. Сьогодні ми остаточно не знаємо, через що виникають сильні больові імпульси, які реально відчуває психічно хворий. Здавалося б, за нинішнього поступу медицини, за такого рівня ранньої діагностики, за наявності величезного арсеналу ліків, усі ми – не лише іпохондрики - мали б почуватися впевненіше, спокійніше. На жаль, суб’єктивно спостерігається зворотний ефект...”

За матеріалами німецької преси