Щоб у річках не гинула риба: контроль від верхів”я до гирла

Наприкінці минулого тижня – понад 700 тисяч риб та більше трьох мільярдів ікринок, повідомляє наша кореспондентка Олена Усенко. Зупинити цей процес чи принаймні остаточно з”ясувати його причини поки що не вдається:

"За словами губернатора Юрія Артеменка, загибель риби в плавнях траплялась і раніше, проте такого масштабу не набувала ніколи. Серед імовірних причин екологи називають зміну рівня води в Дніпрі через роботу Казовської та Дніпровської гідроелектростанцій, нестачу кисню через незвичний температурний режим, або ж отруєння води стоками одного з численних промислових підприємств, розташованих уздовж Дніпра. Заступник начальника регіональної рибінспекції Максим Макєєв каже, що саме діяльність ГЕС спочатку розглядали як пріоритетну версію. Наслідком їхнього будівництва було утворення величезних водосховищ та гребель, які дуже негативно вплинули на екологію цілого регіону: назавжди зникли кілька десятків видів тварин та рослин, і порушився природний кругообіг води. Однак, зрештою, цю версію довелося відкинути, адже керівництво гідроелектростанцій стверджує, що значного скидання води в цей період не проводилося. Водночас генеральний директор національного заповідника ”Хортиця” Костянтин Сушко не виключає, що масовий помір риби могли спричинити браконьєри. Лише за кілька тижнів нересту, коли вилов риби суворо заборонений, охоронці заповідника вилучили в плавнях більше сотні сіток. У гонитві за великим виловом браконьєри не гребують також вибухівкою, електромагнітними приладами та хімікатами. Але для дієвої боротьби в охоронців заповідника замало повноважень, скаржиться директор. Серед злісних порушників закону більшість становлять чиновники високого рангу. Паралельно з екологічною комісією надзвичайну подію у Хортицьких заплавах розслідують і правоохоронці. Останніх, зокрема, цікавить, чому обласне управління екології спочатку намагалося замовчати факт вимирання риби й повідомило про нього лише за кілька днів після того, як із заповідника надійшли перші сигнали щодо стихійного лиха. Причини його намагається з”ясувати, звичайно, й міська санепідстанція. В аналізах проб води та загиблої риби епідеміологи шукають хімічні речовини, які могли отруїти річкову флору та фауну. За попередніми даними, вміст нітратів та інших небезпечних речовин норми не перевищує. Але робити остаточні висновки ще зарано, кажуть фахівці, адже ретельні дослідження щодо наявності деяких токсинів потребують багато часу.”

Тридцять років тому ніхто навіть і не сподівався, що в Рейні колись водитимуться лососі, відомі своєю вибагливістю до якості води. Брудна піна й переливчасті плями нафти покривали тоді поверхню річки. Нестерпний хімічний сморід оповивав її береги. “Рейн був придатний хіба що для того, щоб проявляти в ньому фотоплівки, - пригадують місцеві рибалки. – Якщо й щастило спіймати якусь рибу, то, перед тим, як їсти, її доводилося годинами вимочувати вдома у ванні, аби вона не смерділа фенолом.” Улітку 1971-го року на ділянці в 200 кілометрів від Майнца до Кельна вимерла практично вся риба, бо у водах Рейну майже не залишилося кисню. Біологи говорили про початок екологічного кінця найбільшої водної артерії Німеччини.

“Сьогодні ми вже забуваємо про те, що колись брак кисню був у Рейні ледь чи не звичним явищем. У 70-х роках мертвій рибі на поверхні вже ніхто не дивувався. Тепер, навіть коли температура влітку зростає до 30-ти градусів і вище, такого не трапляється, бо кисню для річкової флори та фауни все одно вистачає,” -

розповідає заступниця президента Міжнародної комісії із захисту Рейну (IKSR), доктор біологічних наук Анне Шульте-Вюльвер-Ляйдіг і з гордістю додає: “У Рейні сьогодні водиться стільки ж риби, як у дев”ятнадцятому столітті, а відстояна в пробірці вода вражає своєю чистотою та прозорістю”.

”Упродовж останніх 25-ти років на будівництво водоочисних споруд було витрачено понад 50 мільярдів євро. У таку величезну суму обійшлися системи водоочищення, що ними було обладнано кожне комунальне господарство, кожне промислове підприємство розташоване в басейні Рейну. А це не мало, не багато площа в 200 тисяч квадратних кілометрів!”

Переломним моментом у новітній історії Рейну стала пожежа на заводі хімічної компанії Sandoz у швейцарському місті Базелі. Під час її гасіння в річку потрапило близько 30-ти тонн хімічних добрив. Через масову загибель риби німецький уряд оголосив Рейн зоною екологічного лиха. Анне Шульте-Вюльвер-Ляйдіг:

“Катастрофа сталася 1-го листопада 1986-го року. За дуже короткий час у річці вимерли всі до останнього вугрі, на межі зникнення опинилися й популяції багатьох інших видів риб. Цього разу, нарешті, політики зреагували дуже швидко. Було розроблено План заходів із розв”язання проблем Рейну терміном дії на 10 років. Головну мету його сформулювали так: знизити за цей період хімічне навантаження на річку щонайменше на 50%, тобто вдвічі. Було складено реєстр особливо небезпечних для екологічної рівноваги речовин. Стихійне лихо в Базелі “розбудило” не тільки уряди Швейцарії, Франції, Німеччини та Голландії. На порятунок річки кинулася вся прирейнська промисловість, усі комуни. І це швидко дало наслідки: мети спільного Плану було досягнуто навіть раніше визначеного терміну.”

“Існував ще один важливий чинник, який примусив можновладців діяти, - веде далі Анне Шульте-Вюльвер-Ляйдіг. – Усередині 80-х років у Західній Європі почав набувати великої популярності “зелений” рух. Населення наче раптом зрозуміло, що економічне піднесення це ще не все. Чиста вода, чисте повітря не менш важливі, ніж гроші”:

“Ці процеси завжди взаємопов”язані. Якщо люди справді захочуть мешкати серед чистої природи, то політикам та підприємцям нічого не залишиться, як знайти гроші на те, щоб її захищати. За умов демократії, ігнорувати настрій більшості неможливо. У 60-х роках, коли то там, то тут на поверхні Рейну плавала мертва риба, ніхто не бив на сполох. Це належало до розряду локальних подій. У місцевій пресі з”являлося кілька рядків, і далі все йшло своїм звичаєм. Тепер на цілій річці – від гирла до верхів”я – працює система раннього попередження.”

Перший центр спостереження за якістю води розташований в Швейцарії, другий – у Франції, а на найдовшій ділянці Рейну, в Німеччині, їх існує кілька. Якщо десь буде зафіксовано, що у воду потрапили небезпечні речовини, то повідомлення про це одразу надійдуть до всіх центрів, розташованих нижче за течією. У разі високої концентрації отрутохімікатів, це дозволить, зокрема, заздалегідь припинити забір питної води. “Завдяки сучасному обладнанню, аналіз проб у лабораторіях здійснюють дуже швидко, - пояснює Анне Шульте-Вюльвер-Ляйдіг. – Ретельніші дослідження потрібні, коли виникає підозра, що воду забруднено важкими металами, наприклад, свинцем чи кадмієм, або коли в пробах наявні рештки токсичних речовин. Головне – якомога швидше визначити джерело, тобто, грубо кажучи, трубу, що з неї отруйні стоки потрапили до Рейну”:

“Якщо, наприклад, на певній ділянці річки якесь хімічне підприємство забруднить воду – через необачність або внаслідок технічної несправності, то керівництво фірми зобов”язане негайно повідомити про це відповідні державні установи. Трапляється, звичайно, й так, коли винуватець зараження із заявою не квапиться, сподіваючись, що швидкий Рейн невдовзі знищить усі сліди. Але якщо концентрація скинутих речовин була більш-менш значною, їх неодмінно помітять у центрах нижче за течією. І тоді до всіх “верхніх” лабораторій надійде запит: “Колеги, ми тут виявили одну підозрілу речовину. Подивіться, будь ласка, чи є на вашій ділянці фабрики, на яких її виробляють.”

З приватними порушниками центри з охорони річки практично справи не мають. “Не те, щоб у нас зовсім не залишилося браконьєрів, - каже заступниця президента Міжнародної комісії із захисту Рейну, - але ними опікуються інші установи. Скільки вудок можна брати з собою на рибалку, якого розміру рибу ловити, де й коли – усе це контролює рибінспекція”:

“З книжок я знаю, що колись раніше рибалки навіть глушили рибу динамітом! Я особисто про жоден такий випадок на Рейні не чула.”