Чорнобиль очима фотографів
15 квітня 2006 р.
Загалом оптимістичні висновки звіту ООН, який незалежні експерти вже неодноразово критикували за применшення масштабів Чорнобильської катастрофи, організатори виставки з Товариства друзів при Бундинку Віллі Брандта в Берліні вважають блюзнірством:
„Шість чудових фотографів, роботи яких представлені на цій виставці, демонструють зовсім іншу картину. Їхні фотографії з оптимізмом не мають нічого спільного”, -
каже куратор виставки Ґізела Кайзер. Фотографи Рюдіґер Любріхт, Ґерд Людвіг та Андреас Ґефеллер з Німеччини, американець Пол Фуско, білорус Анатолій Клящук та українець Ігор Костін, найвідоміший з цієї шістки фотомитець, подбали про те, щоб страждання людей не були забуті. У кожного з фотомайстрів є своя тематика. Анатолій Клящук, приміром, показує покалічені долі родин та дітей: лисі дівчатка, що тримають в руках Барбі з густим волоссям, діти в похмурих лікарняних коридорах, які тримаються за крапельниці. З цих мотивів Клящук створює цілу панораму страждань. Американець Пол Фуско показує в своїх роботах дітей з вродженими вадами, від яких батьки відмовлялися через те, що не могли звикнутися з їхніми потворствами. У роботах німецьких фотографів переважає естетика пустки, занепаду, відсутності життя: осиротілі будинки, розвалені дитячі майданчики, занехаяні магазини.
І нарешті - наш земляк Ігор Костін. Про цього українського фотомитця знають в усьому світі. Він автор книжки „Чорнобиль. Сповідь репортера”, яка стала головним фотографічним літописом Чорнобильської трагедії. Понад 250 його світлин включені до звіту МАГАТЕ. Багато з них прикрашали шпальти відомих міжнародних видань. Майстру вдалося зафіксувати на плівці наслідки аварії – від початку її ліквідації навесні 1986 року до наших днів. З Ігорем Костіним поспілкувався Захар Бутирський:
Зв’язатися з Костіним було непросто. Його практично не застанеш удома. Він і не приховує, що втомлюється від надмірної уваги до своєї персони:
„Я від цих нескінченних інтерв’ю протягом останніх двох місяців знесилений. Відлітаю до Мілану. Зустрічаюсь із журналістами в Турині та Венеції.”
Що захоплює в роботах Костіна працівників мас-медіа цілого світу? Переді мною – книжка-фотоальбом сірого кольору. На обкладинці – ліквідатор у масці-респіраторі, який тримає на руках людину, вочевидь, непритомну. Саме ця книжка стала грандіозним успіхом журналіста. Її переклали на 15 мов. Її можна побачити в книжкових магазинах Берліна, Парижа, Токіо. Єдина мова, на яку книжку поки не переклали, - російська.
„Тому що ні в Росії, ні в Україні, ні в Білорусі вона нікому не потрібна. І книжка, яка в київській бібліотеці, видана, практично, за мої гроші.”
Те, що в Росії книжкою не зацікавилися, зовсім не дивно. У ній є вбивчі фотодокументи. Лист від 27 червня 1986 року головного управління Міністерства охорони здоров’я СРСР про засекречення ліквідаційних робіт. На думку Костіна, автора цього розпорядження, як і багатьох інших, хто намагався утаємничити масштаби Чорнобильської трагедії, слід було позбавити волі в науку іншим. Решта фотографій засвідчують не менші злочини. Улюблений знімок Костіна – вояки в жилетах зі свинцю, які голими руками носять страшне радіоактивне сміття:
„Це люди на даху четвертого реактора, які руками прибирають радіоактивне пальне. Там чорні фотографії. Люди в свинцевому вбранні. Світ нічого подібного не бачив. Оце є в моїй книзі. Там в епіграфі написано: ми не знали, на що йдемо, але вибору в нас не було!”
Незважаючи на часову відстань у 20 років від тих сумнозвісних подій, за кордоном про трагедію Чорнобиля не забувають. Костіну навіть дзвонили з американського Конгресу. Хочуть влаштувати грандіозну акцію до 26 квітня. Він же працює над новим „проектом свого життя”:
„Я зараз пишу сценарії кіно, яке ми будемо знімати зі Стівеном Спілбергом. Художній фільм.”
Багато фотодокументів – достатньо вражаючі, аби стати матеріалом для фільму відомого американського режисера. Теля-мутант і червоні яблука серед сухого гілля. Кинуті будиночки і доаварійні оголошення „Обміняю двокімнатну квартиру в Харкові на однокімнатну в Прип’яті”. Ось тільки в Україні цю книжку читають рідко. І фотографа знає вузьке коло осіб. І виставки тут не влаштовують. Як розповіла бібліотекарка з Будинку кіно, книжку Костіна два рази на місяць приходить передивлятися ... сам автор.