Центральна та Східна Європа - урядові кризи нон-стоп

Політичні сили, що якраз перебувають у Польщі при владі, можуть під час наступної передвиборної кампанії добряче заощадити. Їм не потрібно витрачати гроші на політичну рекламу, оскільки переобрання уряду в цій країні вже перетворилося на своєрідний ритуал. Починаючи від 1989-го року, ще жоден з урядів так і не зміг домогтися того, щоб його затвердили на другий термін. Розповідає наш варшавський кореспондент Володимир Прядко:

„За час існування вільної Польщі - з 1989-го року - країна над Віслою мала 12 урядів. Майже усі вони - окрім нинішнього - були коаліційними. Але більшість кабінетів не могли похвалитися політичним довголіттям. Рекорд - чотири роки, тобто повна каденція, - належить урядові правих під керівництвом Єжи Бузека. Йдеться про кінець 90-х - початок 2000-х років. Щоправда, в його кабінеті за ці роки змінився 21 міністр. Вольдемар Павляк, який після політичних змін у країні був четвертим прем”єр-міністром, пропрацював лише 33 дні. Але треба віддати належне Павляку, він умудрився двічі дістати крісло глави уряду. Як писав тижневик “Polityka” найкращими урядами були ті, які йшли у відставку під час половини своєї чотирилітньої каденції і ті, що мали назву – тимчасовий.

“Для молодої і ще не рутинної демократії, відставка уряду ще до завершенння свого теміну правління, виявляється позитивним явищем”, - переконаний публіцист Міхал Зєлінський. Він не без іронії зауважує, що в цьому випадку уряд думає про нетривалість і тому в нього немає великого прагнення втручатися в економіку. Тому, як наголошує експерт, він мало псує і не дуже перешкоджає підприємцям працювати, які використовують таку можливість для розвитку своїх фірм.

У Польщі кандидата в прем’єри висуває на затвердження в парламенті президент. Прем’єр, у свою чергу, пропонує склад кабінету міністрів. Парламент більшістю голосів надає вотум довіри новому керівнику уряду. Нинішній польський кабінет, який існує з минулої осені – це кабінет меншості. Він базується на партії правого спрямування “Право і справедливість”, яка не має більшості в парламенті і спирається на випадкових союзників. Обіцяний польським виборцям союз з ліберальною “Громадянською платформою” так і не відбувся. Тим часом чимало польских коментаторів не виключають можливість розпуску парламенту і проведення нових парламенських виборів.”

У трьох балтійських республіках також поки що не доводиться говорити про еру тієї чи іншої політичної сили. Після здобуття незалежності Естонією, Латвією та Литвою у цих країнах вже змінилося чимало урядів. Послухайте матеріал, який підготував наш корреспондент у Талліні Олександр Цукерман:

„За останні п”ятнадцять років в Естонії змінилося дев”ять кабінетів міністрів, а уряди, що проіснували два роки вважаються мало не довгожителями. Для декого така часта зміна державного керівництва є національною ознакою жителів не тільки Єстонії, але й інших країн Балтії. Прихильники такої версії вказують на те, що місцеві люди у своїй більшості виросли на хуторах і не звикли до колективного ухвалення рішень, що вони традиційно незадоволені не лише постановами, які надходять згори, але й тими, хто ці постанови розробляє.

Серйозні експерти, однак, вбачають причини частої зміни урядів в іншому. Молода демократія країн Балтії породила безкінечну кількість партій, програми яких навіть при уважному вивченні важко відрізнити одну від одної. Так, майже всі партії в Естонії носять правий характер. Хіба що одні дещо більше уваги приділяють соціальним питанням, інші трохи жорсткіше ставляться до безробітних та пенсіонерів. Тому, як би це парадоксально не звучало, зміна урядів фактично нічого не змінює у внутрішній та зовнішній політиці країни.

Крім того, не слід забувати й про те, що країни Балтії невеликі, і що там всі знають одне одного - колись разом училися в одному університеті, або ходили в одну й ту саму школу. Як зауважив політолог Едуард Тінн, приводом для зміни уряду може стати й гол, забитий майбутнім політиком „ігрек” у ворота майбутнього політика „ікс”, незважаючи на те, що це сталося під час гри на першість дитячого садка. Відносно країн Балтії політологи радять не драматизувати ситуацію. Вони говорять про те, що для держави, об”єднаної ідеєю національного відродження, зміна урядів означає зміну якихось нюансів, а не відмову від головного – незалежності, членства в ЄС та НАТО, а також ліберальної економіки.

Як зауважують аналітики, часто урядові відставки мають й позитивний характер, оскільки вони відбуваються на тлі гучних скандалів, які сприяють очищенню влади від небажаних ознак. Наприклад, у відставку змушені були піти уряди, члени яких намагалися прослуховувати розмови політичних опонентів, зникали кабінети, міністри яких губили портфелі із секретними документами, або члени яких встановлювали своїм підлеглих нормативи на затримання певної кількості корупціонерів. Отже, зауважують політологи, уряду інколи корисно розуміти, що він не вічний.”

Балтійські країни, але також Польща належать до ще молодих демократій. Як оцінюють постійні урядові зміни в посткомуністичних країнах експерти з країн зі сталою демократією? Відповісти на наші запитання відповідає професор Кельнського університету, політолог Ґергард Сімон:

“На мою думку, існує кілька різних причин, які пояснюють таку часту зміну урядів. В усіх посткомуністичних країнах досі немає стабільної партійної системи. Партії швидко виникають, але також швидко зникають, знову з”являються нові партії. Але й поведінку виборців так само складно передбачити, як і розвиток партій. У молодих демократичних країнах виборці під час наступного голосування схильні підтримувати тих, проти кого вони голосували сьогодні. Звичайно це теж сприяє нестабільності.”

Чи не перешкоджає така часта зміна урядів демократичному розвитку країни?

“Як би це пародаксально не звучало, але нестабільнісь у певній мірі є передумовою для розвитку справжніх демократичних відносин. Для того, щоб це зрозуміти можна подивитися на деякі посткомуністичні країни, де панують дуже стабільні відносини, де взагалі немає урядових криз. Тут я маю на увазі передусім Білорусь та Росію. Уряди не йдуть у відставку, старих президентів знову й знову затверджують на найвищу державну посаду. Лукашенко, мабуть, і після цьогорічних виборів залишиться президентом. Але що означає така стабільність? Це не інакше як застій на шляху демократичного розвитку.”

Отже, часті урядові кризи в Україні теж можна розглядати, як просування у демократичному напрямку?

“Тут мені хотілося б зробити одне обмеження. Успішний демократичний розвиток, незважаючи на часті урядові кризи, можливий лише за певних передумов. Сюди належить передусім консенсус стосовно низки головних принципів внутрішньої та зовнішньої політики. Саме це впродовж минулих п”ятнадцяти років і можна було спостерігати в Польщі та країнах Балтії. Жодна з політичних сил там не ставила під сумнів мету набуття членства в Європейському союзі та НАТО або запровадження ринкової економіки. Іншими словами, часті зміни урядів можуть бути корисними для демократичного розвитку, якщо в суспільстві панує одностайна думка стосовно головних політичних питань.”

Тобто, Ви хочете сказати, шо в Україні про таку єдність ще говорити зарано?

У дуже абстрактній формі в Україні, вірогідно, теж є порозуміння стосовно прозахідної орієнтації. Але кожна політична сила розуміє це по своєму. І часто йдеться про дуже протилежні точки зору. Крім того, в східних регіонах і надалі існують потужні політичні сили, для яких євроазіатська перспектива є не менш важливою, а може навіть важливішою, ніж прозахідна. Відсутність єдності спостерігається й відносно ринкової економіки, стосовно того, що слід розуміти під цим поняттям, як її запроваджувати. Більше того, існують сильні протекціоністські сили, які хотіли б залишити в економіці сильну контрольну функцію держави і виступають проти вільної конкуренції. Такі розбіжності в ставленні до головних політичних питань і є тим ризиком, який я бачу в Україні. В самих урядових кризах нема нічого драматичного, але передумовою стабільності є саме та єдність, про яку я говорив. В Україні ж вона поки що існує лише в обмеженому сенсі, якщо порівнювати, наприклад, з Польщею.”

І ще одне запитання – професоре Сімон, Ваш прогноз політичного розвитку України на найближчі роки?

“Наступні один-два роки, на мою думку, будуть позначені нестабільністю. Я маю на увазі, часті урядові кризи, нові вибори. Після запровадження змін до Конституції президент має право і навіть обов”язок розпускати парламент, якщо депутати не зможуть утворити більшість, яка б сформувала уряд. Водночас я не думаю, що над демократією нависла загроза, і що Україна повернеться до авторитарного режиму. Якщо її внутрішньому розвитку не загрожуватимуть ззовні, тоді Україна має всі шанси, що демократія пустить у ній значно глибше коріння, ніж сьогодні.”

Володимир Прядко, Олександр Цукерман, Володимир Медяний