Туреччина: між військовим путчем та ісламізацією
30 квітня 2007 р.У Стамбулі та Анкарі на вулиці виходять сотні тисяч людей, які протестують проти балотування на президентську посаду нинішнього міністра закордонних справ Абдулли Ґюля. Свідомий мусульманин, як сам себе називає Ґюль, є представником ісламсько-констервативної партії „За справедливість і розвиток” (АКП), що має більшість голосів у турецькому парламенті. Саме парламент обирає главу держави. Перший тур голосування відбувся у п’ятницю – тоді Ґюлю забракло лише десяти голосів, аби набрати необхідну більшість у дві третини від депутатського корпусу. Невдовзі армійські генерали виступили із прямою погрозою на адресу консерваторів: якщо Абдула Ґюль стане президентом, „армія твердо продемонструє свою позицію”. Якою є ця позиція, армійське керівництво вже не раз давало зрозуміти. Напередодні виборів глава Генерального штабу Ясар Бююканіт наголошував:
„Як громадянин цієї країни і як турецький військовий я сподіваюся, що президентом стане особа, яка не на словах, а на ділі поважає засади нашої республіки”.
Засадами республіки, створеної декілька десятиліть тому Ататюрком є, насамперед, суворе розмежування релігії і державної влади. У Туреччині гарантом секулярності влади традиційно вважає себе саме армійське керівництво. За останні десятиліття країна вже тричі переживала військові путчі. Востаннє – десять років тому. Тоді військові силою змусили залишити свою посаду представника консервативних мусульман прем’єр-міністра Нечметіна Ербакана. Саме така ситуація, очевидно, назріває і нині. Це відчувають і в суспільстві. Адже якщо спочатку головним гаслом вуличних акцій протесту було „Проти релігійної держави”, то під час останньої масової демонстрації у Стамбулі протестували вже „Проти шаріату і проти державного заколоту”. Нинішнє політичне протистояння поглиблює розкол у турецькому суспільстві, яке розділене на прихильників консервативних ісламських сил та тих, хто виступає проти домінування канонів ісламу у громадському і політичному житті. Такої думки, зокрема, дотримується німецький дослідник Ганс-Петер Раддатс:
„Ці масові демонстрації свідчать про те, що розбіжності у середині суспільства поглиблюються. Крім того, стає дедалі більш очевидним, що АКП – це не та партія, які здійснюватиме реформи, на що сподівається Європейський союз. Навпаки – консерватори намагаються поступово нівелювати демократичні досягнення останніх десятиліть. Європейці мають допомогти туркам продовжити процес демократизації, розмежування мечеті і держави, процес реформ на шляху до ЄС”.
Турецьким політикам буде дуже непросто уникнути ескалації суспільного протистояння і зберегти обличчя перед європейською спільнотою. З одного боку, в Європі насторожено спостерігають за посиленням позицій ісламських консерваторів. З іншого – саме ці політичні сили на демократичних виборах отримали більшість у парламенті. Тому погрози з боку військових європейські партнери сприймають із ще більшим занепокоєнням. Рада Європи і Європейська комісія закликали військове керівництво Туреччини не втручатися у політику. Уряд Німеччини, яка нині головує в Євросоюзі, вимагає розв’язання суперечки на підставі демократичних і конституційних норм. Від Конституційного суду Туреччини днями очікують рішення щодо законності балотування Абдулли Ґюля на президентську посаду. Але політик не збирається знімати свою кандидатуру:
„Процес триває. Тобто, я не відступлю від своїх намірів. Адже рішення балотуватися на посаду президента не було випадковістю – це результат тривалих консультацій. Ми мусимо дочекатися рішення Конституційного суду. Всі сторони мають продемонструвати стриманість”.
Тим часом лунає і думка про те, що вибори президента необхідно довести до кінця попри протистояння у суспільстві. Зокрема, таку точку зору висловив міністр закордонних справ Франції Філіп Дуст Блазі. Він переконаний, що хто би не став главою держави в Туреччині, а процес демократизації є незворотним. Адже навіть турецькі консерватори підтримують курс на членство в Євросоюзі, а отже і мають визнавати європейські цінності - права жінок, релігійні свободи і свободу думки – зазначає французький політик.