1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Сергій Жадан: Коли відбудують мости

15 листопада 2016 р.

"Живуть тут, ніби в трирічній облозі, час від часу отримуючи звістки з великої землі. Хоча звістки ці, за великим рахунком, не тішать. Виживають як уміють", - Сергій Жадан, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/2SijI
Pictureteaser Ukrainische Autoren Kolumne Serhij Zhadan 7
Фото: Tetiana Davydenkon

Востаннє був у Трьохізбенці взимку 2015-го. Йшли бої за Дебальцеве, було вогко й вітряно. Донець, що протікає селом, перетворився на лінію фронту. З цього боку наші, з того - чужі. В селі стріляли. І по світлому, і надвечір. Жодного світла, жодних вогнів. В дитячому садочку та школі стояли військові. В школу перед тим потрапив снаряд, убило нашого розвідника. Військові тоді показали бібліотеку - сотні книжок, звалених у купу. Я попросив деякі взяти з собою, обіцяв повернути, коли все заспокоїться. Минуло майже два роки. Школа знову працює. Вирішили з друзями провідати, привезти щось корисне. Заодно й книги повернути.

У селі по-весняному тепло, останні дні справжньої осені. Над Дінцем стоїть туман, віддалік показуючи, де проходить природній кордон. Бойових дій немає, хоча за околицями чутно вибухи. Хтось із наших стверджує, що це на полігоні. Школу відремонтовано, замість вибитих вікон, заставлених раніше фанерними щитами - нові склопакети. Всередині теж прибрано. Директор і вчителі розповідають, як тривалий час проводили заняття в сільській амбулаторії. Ось повернулись до школи, обжились. Школярів лишилась третина. Село фактично відрізане, багато хто виїхав. Причому багато хто - на той бік, до сепаратистів: там колишній райцентр, там робота, там бодай якийсь заробіток. Багато чоловіків, які працюють із того боку, бояться повертатись, бояться, що тут у них будуть проблеми. До них, на той бік, переїжджають їхні родини. Діти дистанційно складають іспити в українських школах. Планують поступати до українських університетів. Так, ніби все, як завжди - діти мають закінчити школу, потім поступити до вищих навчальних закладів. Все, як і раніше. Просто ось раптом зникли мости й щоби потрапити до вузу, треба буде перетнути лінію фронту.

З мостом загалом біда. Його розбомбили два роки тому. Перший час місцеві ще якось перебирались на той бік, попри всю аварійність, в якийсь момент військові перехід заборонили, говорять, що небезпечно. А потреба в переході залишилась. Місцеві нарікають, говорять, що найбільша біда - відсутність пропускного пункту. Дехто відразу ж налагодив бізнес - перевозить на інший берег човном. Щоправда, човни обстрілюють. Хоча це нікого, здається, не зупиняє.

В центрі села знайомимось із гуртом жіночок, що виходять із крамниці. На питання відповідають охоче і з азартом, хоча деякі просять не знімати на камеру. Ми - активістки, - кажуть, - ми намагалися щось робити, писали листи, збирали підписи. Врешті, нам сказали: будете виступати - кинемо гранату у вікно. Хто сказав - не зізнаються, але натякають на повсюдну корупцію та зловживання владою. А у вас загалом яка позиція? - Питає раптом, ніби про щось згадавши, одна з жінок, найбільш активна й говірка. -

ПроукрАїнська? Ось у мене - проукрАїнська, - не приховує вона. - А у вас? І в нас, - запевняємо її. - І в нас теж проукрАїнська. Жінка заспокоюється, розповідає далі. Зелена куртка, фарбоване волосся. Говорить про проблеми з опаленням. Дрова коштують дорого, газу немає, вугілля так само. Дрова привозять, але розподіляють не прозоро. Пенсіонери, ті, кому за 65, отримують допомогу від Ахметова. Скаржиться також на пункт прийому металобрухту - щойно його відкрили, почалися крадіжки, крадуть метал, виносять усе, що можна. Ми просимо закрити його, - розповідає жінка, - але нас не слухають. І пункт пропуску не відкривають, - повторює вона, - кажуть, що небезпечно. Може справді - небезпечно, - припускає, - може військові праві. А на човнах під обстрілами - не небезпечно? - Питаємо її. Небезпечно, звісно, - погоджується вона.

Підходять її подружки. Про військових відгукуються підкреслено шанобливо, говорять, що військові до них ставляться з повагою. Це спочатку, - згадують події дворічної давнини, - були проблеми. Тепер усе по-іншому. Хоча ми про військових і не питаємо. Розповідають, що з початком бойових дій на тому боці ріки залишився психдиспансер. Україна про нього забула, сепаратисти теж не помічали. Певний час місцеві мешканці утримували його на свій страх і ризик - жінки носили харчі, годували хворих. Розповідають ще безліч історій про свою війну. Схоже, що просто не мають із ким поговорити. Живуть тут, ніби в трирічній облозі, час від часу отримуючи звістки з великої землі. Хоча звістки ці, за великим рахунком, не тішать. Виживають як уміють. Навчають дітей, які потім звідси виїдуть, апелюють до влади, яка не чує, питаються про новини, які сюди майже не долітають. На щось далі сподіваються. Третій рік живуть на лінії фронту. Лунке повітря, зірвані мости. Може навіть здатися, що між ними і нами вони теж зірвані.