Розмежування акваторії Азовського моря - проблема, що не має кінця?

Перша хвиля емоцій, яку спричинило будівництво росіянами дамби в районі острова Коса Тузла, дещо спала, однак проблема розмежування кордонів в Азовоському морі та Керченській протоці й надалі залишається не розв"язаною. Суперечка в будь-який момент загрожує розгорітися з новою силою. Чому вирішення цього питання так затягнулося? Чи є шанси розв"язати його найближчим часом? Як обійшлися з подібною проблемою в інших країнах колишнього соцтабору після політичних змін у Східній Європі?

Питання розмежування акваторії Азовського моря сьогодні обговорюється на всіх рівнях. Вже відбулося два раунди переговорів за участю міністрів закордонних справ України та Росії. Черговий раунд засідання української та російської делегацій відбудеться п"ятого жовтня. Депутати Верховної Ради та Держдуми, у свою чергу, теж проявляють інтерес до ситуації навколо острова Коса Тузла. А 17-18 листопада в Москві відбудеться засідання експертних груп України та Російської Федерації. Чому обидві сторони зараз почали раптом проявляти таку активність в питанні розмежування акваторії Азовського моря та демаркації кордонів? Говорить керівник Українського центру економічних та політичних досліджень Анатолій Гриценко:

"Питання демаркації кордонів виникало й раніше. Справа в тому, що спочатку треба зробити демілітацію кордонів. Це був дуже тривалий шлях - шлях часом компромісний, часом безкомпромісний. Він завершився підписанням угоди між Україною та Росією стосовно демілітації сухопутної ділянки кордонів, в яку, нажаль, було включено і питання стосовно морської частини нашого кордону, про яку тепер згадав президент і говорить про це з певним жалем, як ми знаємо. Так що - питання це застаріле. З нього велися дуже тривалі переговори. Зараз воно піднялося на поверхню на тлі будівництва Росією дамби з Таманського півострова."

Анатолій Гриценко нагадав, що українська сторона наполягала на якнайшвидшій демілітації, маючи на меті потім перейти до демаркації кордону:

"Мова не йде про створення якогось "залізобетонного" кордону, а просто про розподіл відповідальності різних сторін і відповідно захист, якщо це буде треба, насамперед від нелегальної міграції, контрабанди, наркобізнесу. Це абсолютно зрозуміло, особливо на тлі розширення ЄС і зміцнення нашого західного кордону. Росія не хотіла йти на такі переговори. Тому вони були такі тривалі та багатораундні і поки що нічим не завершилися. Після спілкування з дипломатами та фахівцями складається враження, що росіяни мають певні побоювання."

На такі побоювання вказують і західні оглядачі. Газета "Нойе цюрхер цатйунг", наприклад, звернула увагу на те, що Україна контролює морський шлях між Тузлою та українським берегом, і російським суднам доводиться сплачувати відповідний збір за прохід Керченською протокою. З боку Москви лунають також побоювання, що Україна може без консультацій з Російською Федерацією пропустити в Азовське море військові кораблі третіх держав. Анатолій Гриценко:

"Тут є явне перебільшення. Вірогідно, воно викликано розширенням НАТО. Справа в тому, що Азовське море досить мілке і серйозні військові кораблі туди не зайдуть, а якщо і зайдуть, то вони будуть під контролем Чорноморського флоту. На мою думку, всі проблеми можна було б вирішити без тиску з боку Росії, до якого вона вдалася, розпочавши будівництво дамби."

Незвжаючи на інтесивні переговори з проблеми розмежування акваторії Азовського моря та Керченської протоки, які ведуться останнім часом, сторонам досі так і не вдалося досягти навіть мінімального зближення позицій. Як пояснив головний радник міністерства закордонних справ України Леонід Осаволюк, Російська Федерація наполягає на наданні Азовському морю та Керченській протоці статусу внутрішніх російсько-українських вод, які можна було б використовувати спільно. Україна прагне до розмежування Азовського моря у відповідності з нормами міжнародного права і проведення лінії державного кордону. Один з можливих варіантів - "серединна лінія", яку передбачає Конвенція ООН з морського права від 1982-го року.

З огляду на внутрішньополітичну ситуацію в Росії та Україні керівник Українського центру економічних та політичних досліджень Анатолій Гриценко сумнівається в тому, що проблему кордонів в Азовському морі та Керченській протоці вдасться вирішити найближчим часом:

"Я думаю, що це питання не буде остаточно вирішене до проведення президентських та парламентських виборів у Росії. Воно використовуватиметься у внутрішньополітичній боротьбі. Воно вже зараз саме так і використовується. Я думаю, що це буде досить тривалий процес. Відновлення довіри у двосторонніх відносинах слід очікувати не раніше, ніж будуть завершені президентські вибори в Україні."

На відміну від України та Росії, Чехія і Словачинна, які після політичних змін у Східній Європі, теж вирішили, так би мовити, розлучитися, зуміли відразу домовитися щодо своїх кордонів. Про те, як відбувалося таке розлучення, розповідає наш празький кореспондент Микола Шатилов:

Початком 90-х років минулого століття на европейській мапі з"явилося дві нові держави - Чехія та Словаччина. Постали вони наслідком ліквідації третьої держави. Світ знав її від 1918-року під назвою "Чехословаччина". Проте, коли ми говоримо про абсолютно мирний поділ спільного майна, про безконфліктне й швидке (процес тривав лише два роки) становлення кордонів, варто згадати, що остання назва держави чехів і словаків - Чесько-Словацька Федеративна Республіка. Отже, на перше січня року дев"ятдесят третього - офіційна дата роз"єднання - між Чехією та Словаччиною існував чіткий федеральний кордон. Проведений до того ж не навмання, а з максимальним урахуванням етнографічних особливостей. Відтак ні та, ні та сторона не заявляли більш-менш серйозних претензій на той чи той спірний терен. Багато важило й те, що словацька державність не народжувалася, а відроджувалася. За Другої світової війни Словаччина як незалежна держава межувала на північному заході з чесько-моравським протекторатом Німеччини (теперішня Чехія), і старше покоління словаків добре пам"ятає, що наше, а що не наше. Свою роль відіграло й те, що ініціаторами виходу з федерації були словаки, а всякий ініціатор надає перевагу компромісу перед протистоянням. Такі терміни як "розпад", "крах", "запропащення" щонайменше пасували Чехословаччині в період її ліквідації. Словаки не втікали з-під колоніального ярма, як народи Радянського Союзу, а цивілізовано відходили, ставлячи крапки над "і". "Цивілізоване розлучення", як писали тогочасні коментатори."

Менш цивілізованим було розлучення народів, які свого часу входили до складу Югославії. Про це в матеріалі Григорія Овада:

Тіто, перебуваючи на посаді президента Федеративної Республіки Югославія, ніколи мабуть і не уявляв, що держава, засновником якої він став, могла б розпастися вже через 10 років після його смерті. На чолі з Тіто, представники шістьох народів, що мешкають на Балканах, після другої світової війни вирішили заснувати державу південних слов"ян із столицею в Белграді, як найбільшим містом, та утвердити кордони між шістьма республіками, з яких складалася тодішна Югославія. Вже тоді було чимало критиків такої ідеї, і всі вони вважали, що кожний з їхніх народів щось втратив. Щоправда, питання внутрішних кордонів ніколи не порушувалося за життя Тіто, однак присутність великої сербської меншини в сусідній Хорватії, або албанців в сербській провінції Косово стало надзвичайно актуальним після його смерті. Результатом таких непорозумінь та претензій визначати нові кордони між народами південних Балкан стала війна, яка, до речі, не принесла жодної користі крім руїн та відкинула місцеву економіку щонайменше на 10 років назад. Проблема кордонів між шістьма республіками колишньої Югославії і досі залишається актуальною, хоча пройшло вісім років від підписання мирного Дейтонського договору. На початку жовтня, Хорватія в односторонньому порядку вирішила проголосити так звану риболовно-екологічну зону на Адріатичному морі і таким чином перекрити вихід Словенії до Адріатики. Хоча Хорватія й зробила це у відповідності з міжнародним правом та конвенціями ООН, Європейський союз та Словенія негативно оцінили цей акт, вважаючи, що такі дії не сприяють розвитку двосторонніх стосунків. Нез"ясованим питання кордонів залишається також між Хорватією, Боснією та Чорногорією. Прикладом для цього є хорватський півострів Превлака, який закриває вхід до Бокакоторської затоки, де розташований військовий флот Сербії та Чорногорії. Ще зовсім нещодавно тут дислокувався контингент "голубих шоломів" ООН, метою якого було запобігти можливому конфлікту між супротивними сторонами. Тільки після того, як хорвати, серби та чорногорці підписали угоду про демілітаризацію цієї частини Адріатики, ООН згорнула свою місію. Оскільки балканським народам вже надокучила війна, переважна більшість їх вважає, що питання кордонів краще не порушувати в односторонньому, а вирішувати суперечки за столом переговорів."

До речі, такої самої думки дотримується і значна частина українців стосовно нинішньої суперечки навколо острова Коса Тузла. Про це засвідчило опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології. Майже половина респондентів - 47 відсотків - вважають, що у випадку офіційного висунення Росією територіальних претензій на острів Коса Тузла необхідно розпочати переговори та домогтися такого рішення, яке б задовольнило обидві сторони.