Роботи на службі в людини: „Не масло, а мар-га-рин!”

Об’єкт під назвою „М-6” поки що складається лише з голови, з’єднаної численними кабелями з комп’ютерами. У лабораторії університету міста Білефельд її навчають розпізнавати відтінки тону людського голосу й відповідно реагувати. Торстен Шпексард:

„На даний момент ми вже запрограмували міміку, що зображує смуток, задоволення, замисливість та здивування. Це, звичайно, невеличка частка з величезної палітри людських почуттів, але в певних випадках ілюзія комунікації справді виникає. Наприклад, зараз я вибачуся перед М-6: „Гей, мені дуже шкода! Я більше не буду!”

Рот робота розтягується в усмішці... Сьогодні в Німеччині 12 дослідних груп працюють над удосконаленням майбутніх помічників людини. Програма розрахована на 12 років, і на її здійснення планується витратити 18 мільйонів євро. Чимала сума на тлі постійного скорочення пенсій, допомоги безробітним, витрат на охорону здоров’я. Але статистика – вперта річ: народжуваність у країні стрімко падає, середня тривалість життя збільшується. 2030-го кожному третьому німцеві буде за шістдесят. За деякими прогнозами, в середині століття може народитися перше покоління, що, завдяки досягненням медицини, житиме до 150-х років. Хто ж доглядатиме й допомагатиме людям похилого віку в суспільстві „мафусаїлів”?.. „Уявіть собі, що робот накриває прикутому до ліжка господареві сніданок,” – веде далі Торстен Шпексард:

„Якщо я скажу: „А зараз принеси мені мармелад. Він стоїть у холодильнику на другій поличці. Стривай, я мав на увазі маргарин. Що ти дістав? Це ж масло. А я хотів маргарин. Розумієш, мар-га-рин!..” Такі ситуації безперечно виникатимуть у повсякденні, бо люди далеко не завжди спроможні швидко та чітко формулювати свої бажання. Щоб роботи справді стали нашими помічниками, а не постійним приводом для роздратування, вони повинні розуміти: суворий тон означає, що команду було виконано неправильно - потрібна корекція. І навпаки. Коли у відповідь на безпосередньо не звернені до нього слова - „ну, ось, усе на місці. З яким задоволенням я зараз поснідаю!”- автоматичний слуга усміхнеться, нам це буде приємно. Швидше за все, ми навіть пошкодуємо, що не зовсім справедливо підвищили на нього голос.”

У майбутньому люди та роботи повинні будуть пристосовуватися одні до одних, переконані науковці. Через те, що характери у всіх нас дуже різні, по-різному доведеться програмувати й машини. У Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса провели експеримент з роботами, які контролюють процес лікувальної гімнастики після інсульту. За допомогою лазерного вимірювача відстані та прикріпленого до ноги пацієнта рефлектора, автоматичний тренер упізнає „свого” підопічного й котиться за ним. Сенсори руху підказують, робить хворий вправи чи лінується. У першому випадкові, робот підхвалює та підбадьорює, в другому – нагадує, наполягає й навіть свариться. Науковці встановили, що для екстравертів, тобто, для рішучих та енергійних людей, ліпше, коли „тренер” віддає стислі, суворі команди: „Не відволікайся!”, „Зосередься на вправах!” тощо. Самозаглиблені та скептичні пацієнти-інтроверти швидше поверталися до гімнастики, якщо робот лагідно звертався до них: „Я знаю, це важко, але лише так ти зможеш видужати.”

„Створювати розумні системи, роботів, які не просто спілкуватимуться з людиною людською мовою, а й реагуватимуть на наш настрій, знатимуть наші звички, аналізуватимуть особливості нашої поведінки,” –

визначає завдання на наступні десятиліття професор комп’ютерної лінгвістики Ґерд Рикгайт…

„Цей штучний рот промовив щойно фонеми „а”, „і”, „у”. Ми навчаємо нашу ляльку розмовляти так само, як батьки, що весь час повторюють немовляті: „Скажи „агу, агу”

Перед керівником лабораторії робототехніки Катцуші Міура на стільці сидить манекен. Блідо-рожева силіконова шкіра на обличчі, на руках і на шиї посилює його схожість з людиною. Дослідник Такаші Мінато натискає клавішу на пульті. Права рука робота починає дуже повільно підійматися:

„Зараз він тренуватиметься махати на прощання. Команди надходять із комп’ютера, де міститься програма цього жесту з аналізом усіх рухів, що їх робить людина. Верхня частина корпусу робота хоч і має 42 ступені свободи, але поки що, аби один раз зробити бай-бай, йому потрібна майже година. Коли жест буде засвоєний, усе відбуватиметься в звичній нам швидкості.”

У створенні роботів-гуманоїдів університет міста Осаки з відривом випереджає всі інші наукові заклади світу. Сконструйовані тут людиноподібні машини вже вміють бігати, стрибати, падати й знову вставати тощо. З початку сімдесятих років минулого століття японський уряд не шкодував інвестицій у галузь, яка в західних країнах ще й досі не зовсім позбулася іміджу розважально-фантастичної, неповажної. Однак не в останню чергу саме завдяки „іграшковим” роботам, Японія посідає сьогодні перші місця в багатьох галузях науки та техніки. Неперевершеною є й любов японців до механічних істот. „Кумедні невеличкі гуманоїди популярні в нас так само, як Міккі Маус у США”, - каже професор Мінору Асада:

„Кожна японська дитина виростає разом з Astroboy – героєм коміксів, якому роботи допомагають пізнавати життя. Можна сказати, що в наукових лабораторіях інженери по суті працюють над втіленням своїх дитячих мрій. Другий важливий момент: японці живуть у світі, де кожна річ має душу. Роботи також. Західна людина створює розумні машини для того, аби завойовувати чужі планети, підкоряти природу, а в нас вони передусім є членами родин.”

Психологічні відмінності виявляються в ставленні не лише до самих роботів, а й до їхньої зовнішності. Британські науковці запропонували групі школярів молодших класів стисло описати сорок автоматичних іграшок. Хоч би який космічний, військовий чи „термінаторний” вигляд мали роботи, діти давали їм такі визначення, як „смішний”, „люб’язний”, „гарний”. Лише ті, що цілком нагадували людину, дістали характеристику „агресивний”, „непривітний” або „я його боюся”. Численні психологічні тести серед дорослих також доводять: усе, що має стосунок до штучного життя, європейці схильні сприймати як загрозу. „Японці в цьому сенсі романтичніші, або, якщо хочете, практичніші”, - вважає Мінору Асада:

„Для роботів-гуманоїдів непотрібно буде змінювати наше оточення. Вони без проблем впишуться в побутові умови життя людини. І важливо, аби це сталося якомога швидше. Японія - країна, де очікувана тривалість життя є найвищою в світі, а народжуваність зменшується так само, як і на Заході. Перспектива, що в старості за тобою доглядатимуть іноземці, японцям не дуже подобається. Ліпше ми вироблятимемо робочу силу в своїй країні, замість того, щоб запрошувати робітників з інших.”

Гуманоїдів із привітним людським обличчям. У технічному центрі університету Осаки вже навіть випробовують, з яким саме. Жінка-робот є точною копією доньки керівника лабораторії. Чоловічий манекен уособлює його самого.

За матеріалами німецької преси