Конституція не винна

Депутати Верховної Ради заповзялися орудувати конституційними змінами, щойно ті вступили в дію – вже у січні нинішнього року парламентарії висловили недовіру уряду Юрія Єханурова. Хоча легітимність того рішення і досі лишається недоведеною. Тим часом депутати нового скликання продовжили справу попередників – тепер їхньою „жертвою” став міністр закордонних справ Борис Тарасюк. Ситуація повторюється: президент, як і у випадку з Єхануровим, не визнає відставки свого призначенця. Хто правий – депутати чи глава держави – визначить Конституційний суд. Із відповідним поданням вже звернулася група депутатів. Тим часом ми попросили прокоментувати нинішню суперечку експерта німецького Фонду міжнародної правової співпраці Штефана Гюльсгерстера.

„Відкликання або звільнення з посади міністра закордонних справ, в принципі, як actus contrarius (протилежна правова дія, яка випливає із попередньої), має відбуватися з ініціативи президента, саме за однозначної наявності його політичної волі на таке звільнення. Цей правовий принцип є очевидним, хоча він і не є достатньо чітко прописаний у відповідних статтях конституції”

Фахівець трактує затвердження міністра закордонних справ Верховною Радою як формальний акт: тобто, парламент лише затверджує волю президента. Щодо звільнення „президентського” міністра положення Основного закону неоднозначні. В таких ситуаціях, зауважує Стефан Гюльсгерстер, правникам не лишається нічого іншого як аналізувати логіку закону. Тобто, ініціювати відставку посадовця повинен той, хто ініціював його призначення, переконаний німецький експерт. Адже: який сенс давати президенту право призначати міністра, якщо Рада може його у будь-який момент звільнити?

Якщо політики не прийматимуть цієї логіки, вони можуть дійти до абсурду, попереджає Гюльсгерстер, і грати у звільнення-призначення безкінечно довго. Водночас представник Фонду міжнародної правової співпраці не бачить сенсу в оскарженні цих політичних звільнень у судах, як це робили екс-генпрокурор Піскун, ціла низка звільнених президентом губернаторів і як тепер це робить Борис Тарасюк:

„Адміністративному суду або суду загальної юрисдикції об’єктивно важко дати належну оцінку щодо правомірності звільнення „політичних чиновників” (якими є, приміром Піскун або Тарасюк). Ці звільнення є політичними рішеннями. У політичних відносинах (на відміну від трудових) важливіше, щоб була політична довіра до посадовця з боку того, хто його призначив. Якщо такої довіри немає, то цих посадовців звільняють”.

Суди не можна постійно втягувати у політичні суперечки, застерігає Штефан Гюльсгерстер. У випадку звільнення Тарасюка звернення до Конституційного суду є виправданим. З іншого боку, саме по собі рішення суддів не розв’яже проблему по суті, вважає німецький експерт. Адже її корінь - у низькій політичній культурі, каже Гюльсгерстер:

„Потрібно, щоб учасники політичного протистояння сіли за стіл переговорів. Якою недосконалою не була би Конституція, політики мають досягнути компромісу. Адже без компромісу навіть коригування Основного закону не принесе результату. Немає нічого надзвичайного у тому, що правова дійсність іноді відрізняється від тексту законодавчих актів. Потрібна лише політична воля, аби сісти за стіл і досягти згоди”

Штафан Гюльсгерстер також звертає увагу на той факт, що самі конституційні зміни, внесені наприкінці 2004 року, були результатом політичного компромісу. З одного боку, обмежено вплив президента на виконавчу владу, позиції прем’єр-міністра посилені, з іншого - за главою держави свідомо залишили ініціативу у питаннях зовнішньої і оборонної політики. Отже, дії політиків, які порушують рівновагу у відносинах між різними гілками влади, не вписуються в саму логіку цих конституційних змін, констатує німецький експерт.