Католицька церква завершила виплати компенсацій колишнім примусовим працівникам

Робітники, переправлені до гітлерівської Німеччини з окупованих країн Східної Європи, працювали здебільшого на заводах і фабриках, чим режим хотів підтримати економіку в умовах війни. Але „остарбайтери”, як тоді називали примусових робітників, працювали і в сільському господарстві, виконували бувало дуже різну роботу. Допомогою примусово доправлених до Німеччини користувалися і церкви. Наприклад, „остарбайтерам” доводилося доглядати за церковними цвинтарями або працювати на землі, що була у церковній власності. По деяких роках після війни церква, як і на загал німецьке суспільство, започаткувала численні ініціативи спокути. Коли наприкінці минулого століття впала „залізна завіса”, настав час діяти. Федеральний уряд прийняв рішення про виплати компенсацій жертвам нацизму. Не лишилася осторонь і церква. П’ять років тому Конференція католицьких єпископів Німеччини прийняла рішення про виділення 10 мільйонів марок на виплату компенсацій жертвам примусової праці, а також на підтримку проектів, ідея яких полягала би у пошуку примирення. Розповідає голова Конференції католицьких єпископів Німеччини кардинал Карл Лєманн:

“Ми тоді стали на вузьку і тернисту стежину, просування якою вимагало моральної мужності, а також вміння об’єктивно оцінювати історичні реалії. Мотивація нашої діяльності базувалася на трьох аспектах: відшкодування, примирення, пам’ять. При цьому головним з точки зору віри і моральності для нас було примирення. З усього контексту нашої роботи ми виділяли пошук примирення і примножували його цінність”

На момент, коли католицька церква прийняла рішення про виплату компенсацій, федеральний уряд Німеччини через фонд „Взаєморозуміння і примирення” вже здійснював виплати. Євангелічна церква Німеччини, яка в роки війни теж залучала примусових працівників, внесла значну суму на рахунок фонду відшкодувань. Натомість католицька церква вирішила самостійно організувати виплату відшкодувань. Кардинал Лєманн так пояснює це рішення:

“Вісім з десяти іноземних робітників, що були у віданні католицької церкви, працювали у сільському господарстві і на підсобних роботах. З огляду на впроваджені влітку 2000 року правові норми ми виходили з того, що компенсації федерального фонду не стосувалися цих людей, адже їхню роботу було класифіковано як “середньої тяжкості”. Тобто, більшість церковних примусових робітників залишилася би без відшкодувань, якби ми просто заплатили внесок у бюджет федерального фонду”.

Рішення католицької церкви піти у справі компенсацій своїм власним шляхом тоді багато хто критикував. Адже були сумніви у тому, що католики впораються з величезним обсягом пошукової і організаційної роботи. Реалізація проекту не була би можливою без католицького об’єднання Caritas, яке взяло на себе основну роботу. Здійснення відшкодувань проводила невелика команда досвідчених соціальних робітників, а також численні помічники на громадських засадах. Як відзначає голова Caritas Німеччини доктор Петер Неер, найскладнішим завданням був пошук колишніх примусових працівників. Часто дані, які вдалося отримати з архівів були недостатніми або неточними. Представник Caritas відзначає, що без тісної співпраці з місцевими адміністраціями і громадськими організаціями в країнах, в яких розшукували колишніх примусових робітників, виплати в багатьох випадках так і не знайшли би адресата. Доктор Неер наводить приклад пошукової роботи:

“У фонді відшкодувань була інформація про одну жінку з України, що вона була на примусових роботах. Як місце її проживання до приїзду на примусову працю було вказано селище Грегоров біля містечка Зуров у Тернопільській області. Перевірка показала, що такого населеного пункту у Тернопільській області не існувало. Ми припустили, що може йтися про Грігоров, проте у селищній раді нам повідомили, що там нікого з таким прізвищем не було. У сусідній Івано-Франківській області після подальших пошуків ми виявили селище Грігорів. Оскільки в цій же області є також містечко Шурів (що схоже на Зуров), ми написали листи до місцевих рад. В результаті ми знайшли там родичів цієї жінки, через яких вийшли і на розшукувану жінку. Вона нині проживає у Польщі”.

Кардинал Лєманн відзначає, що за п’ять років відшкодування отримали 282 особи. Це лише невелика частина від тих, кого спіткала доля примусового працівника. Але і це є результатом тривалої і копіткої роботи багатьох людей, відзначає голова Конференції німецьких єпископів. Кардинал Лєманн відзначає, що і після завершення виплат на кошти, які залишилися невиплаченими, католицька церква здійснюватиме проекти для нащадків колишніх жертв примусової праці. Роботу з молоддю церква вважає надзвичайно важливою у продовженні діалогу примирення між народами, зазначає Кардинал Лєманн і підсумовує:

“Від імені тих людей, у яких цією роботою ми знайшли шанс примирення, я дякую всім, хто на громадських засадах допомагав нам знайти цих людей. Успіх нашої спільної справи був можливий лише завдяки усвідомленню, що прискіпливі адміністративні приписи мали для всіх нас менше значення, ніж мета відшкодування і примирення”, - підсумовує кардинал.