1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Глобалізація на марші: тунець - у польоті, тара – в далекому плаванні

Ганна Філіпп6 травня 2007 р.

Щоб поїсти свіжої риби, сьогодні зовсім не обов’язково вирушати в далеку подорож до морських узбереж. Достатньо зайти до першого великого супермаркету чи спеціалізованої крамниці: мерлуза капська з Намібії, іклач патагонський з Аргентини, червоний окунь із Сенегалу, тунець із Таїланду чи Індонезії...

https://p.dw.com/p/AOJc
Фото: AP

Усіх цих риб умовно можна назвати „летючими”, адже цінний харчовий продукт потрапляє до Німеччини не звичайним шляхом - через порти Гамбурга, Ростока чи Бремергафена, а приземляється в аеропорту у Франкфурті-на-Майні. 26 тисяч тонн охолодженої риби приймає щороку головний перевальний пункт країни. „Як тільки пілот вимикає двигуни, рахунок іде мало не на хвилини”, - каже директор терміналу для товарів, що швидко псуються, Рудиґер Каспер:

„Раніше підготовка для подальшого транспортування тривала від восьми до десяти годин. Тепер ми вкладємося в чотири з половиною. Свіжість, як то кажуть, зобов’язує...”

Рибні делікатеси прилітають у Франкфурт-на-Майн із 40 країн світу: з Канади та Австралії, Ємену та Оману, Південно-Африканської республіки, Нової Зеландії, Норвегії... Майже половину щойно виловленого вантажу доставляють не зафрахтованими літаками, а звичайними пасажирськими лайнерами – у багажному відділенні, поруч із сумками та валізами. Рудиґер Каспер:

„Літак Люфтганзи, наприклад, вилітає з Найробі о 24-й годині. О сьомій ранку він уже у Франкфурті. На сортування товару, ветеринарний контроль, сертифікацію, розмитнення й транспортування до місця призначення потрібно в середньому ще 17-20 годин. Цілком реально, отже, що мине трохи більше доби, і стейк із тунця, виловленого біля африканських берегів, опиниться на вашій тарілці. Начебто до Найробі – якихось кілька сотень кілометрів.”

На замовлення клієнтів, у франкфуртському терміналі рибу розбирають та розфасовують у пакети. Ані в повітрі, ані потім на землі температура товару в жодному разі не повинна перевищувати двох градусів за Цельсієм. Лише за таких умов він справді залишатиметься свіжим. „Рибу найліпше охолоджувати так, як це робили й століття тому, - за допомогою льоду,” – пояснює Йорґ Ґрене, співробітник фірми Deutschen See -„Німецькі моря” – провідного імпортера морепродуктів:

„Тала вода не тільки підтримує потрібну температуру, а й змиває з риби бактерії та не дає їй висихати. Це дуже важливо, бо тоді філе добре зберігає первісну консистенцію й не втрачає смакових якостей.”

Але далеко не завжди вразливий товар одразу потрапляє з аеропорту до ресторанів або на прилавки. Ганяти великі рефрижератори через сотню-другу кілограмів риби – недозволена розкіш для підприємців. „У цьому бізнесові логістика виявляється однією з найскладніших проблем”, - каже директор рибного терміналу Рудиґер Каспер:

„Цілі тоннажі хека, що прибувають у Франкфурт із Намібії, нерідко прямують спочатку, наприклад, до Іспанії. Там рефрижератори довантажують іншими продуктами, й лише потім вони вирушають у дорогу на північ Німеччини. До місця призначення, Гамбурга, риба потрапляє за два дні.”

Загалом доставлені літаками дари Індійського чи Тихого океанів зазвичай швидше знаходять шлях до споживача, ніж незаморожені рибні продукти, що надходять у морські порти. На думку Greenpeace, це один із типових виявів екологічного безглуздя: „Половина всієї риби, що її з’їдають мешканці ЄС, імпортується або її ловлять не в європейських водах. Шкідливі викиди літаків руйнують атмосферу, як жоден інший транспортний засіб. Окунь з Уганди - 7500 кілометрів, креветки з Чилі – 12000, рувета антарктична – 13000 кілометрів. Зглянься на довкілля, не купуй екзотичну „летючу” рибу!” Природоохронці давно закликають запровадити „зелений” податок на авіаційний гас. Останнім часом про це дедалі частіше говорять і політики. „Ми, в свою чергу, сподіваємося, що обсяги імпорту все одно залишаться на тому самому рівні”, - каже співробітник фірми Deutschen See Йорґ Ґрене:

„Певні види свіжої риби можна транспортувати не інакше, як літаками. Попит на дорогий делікатесний товар стабільний, бо він призначений не для пересічного споживача. Через підвищення транспортних витрат, кілограм лангустів чи меч-риби можливо й подорожчає на три-чотири центи. Але хіба це зіпсує апетит справжнім гурманам?”

Мандри пластикової пляшки

Від 2003-го в Німеччині діє Закон про заставу на одноразову тару. Метою екологічного нововведення, яке коштувало тодішньому червоно-зеленому урядові чималих зусиль, було домогтися не тільки чистоти на вулицях та стадіонах. Громадяни мали поступово відмовитися від купівлі пива, кока-коли, води та інших напоїв у бляшаних банках чи пластикових одноразових пляшках, і втамовувати спрагу зі скляних багаторазових. Останні не потребують енергомісткої переробки. Перед подальшим використанням їх слід лише добре вимити. У квітні було підбито черговий підсумок: сьогодні в скляній та твердій пластиковій тарі продається 85% пива, 45 – прохолодних напоїв і всього 30% мінеральної води. З огляду на ці незадовільні цифри, спілка „Німецька допомога довкіллю” стартувала загальнонаціональну кампанію під гаслом: „Багатарозові пляшки – це захист клімату”. „Не повторювати весь час „загальне потепління”, „природні катастрофи”, а пояснити людям, що від них теж багато чого залежить”, - радить і член президії Федерального об’єднання торгівців напоями Ґюнтер Ґудер:

„При виробництві багаторазової тари в повітря потрапляє менше СО2 – цього „вбивці клімату”. Заощаджуються парникові викиди й через те, що коротшими стають шляхи транспортування. Право вибору є в кожного споживача. Купуючи в недорогому супермаркеті найдешевшу мінеральну воду в пластиковій пляшці, яку можна просто викинути, ми повинні усвідомлювати, що завдаємо шкоди довкіллю.”

І чималої. Пляшка, яка знову потрапляє на полиці крамниць, удвічі менше обтяжена СО2, ніж та, що опиняється в сміттєвому контейнері. Виконавчий директор Спілки приватних пивоварень Німеччини Роланд Демляйтнер:

„Багаторазову тару можна наповнювати до 50-ти разів. І не забувайте, що таким чином ви сприяєте також економічному розвиткові свого регіону. Напої в пляшках на викидання зазвичай виробляють великі концерни. Їм вигідніше розвозити продукцію цілою країною, ніж створювати мережу розливу на місцях. З точки зору логістики – найпростіше розв’язання. Для охорони клімату – найгірше. Сумнівною є й екологічна користь від застави на пластикову тару, що не призначена для подальшого використання. По-перше, її треба забирати з різних супермаркетів, а це знову транспортні перевезення, знову викиди двоокису вуглецю. По-друге, відвозити на заводи з переробки. А знаєте, де розташована сьогодні більшість таких підприємств? За тисячі кілометрів - у країнах „третього світу”.

Із запровадженням застави на одноразову тару в Німеччині стрімко почав розвиватися новий вид бізнесу. Чотири з п’ятьох слухняно віднесених назад у супермаркет поліетилентерефталатових або, як їх скорочено називають, ПЕТ-пляшок експортуються здебільшого до Китаю. Спресовані в великі кулі, вони три тижні подорожують морем. Потім їх подрібнюють, сушать, нагрівають і, зрештою, виробляють із них хімічне волокно, що у вигляді спортивних костюмів, светрів, дитячого одягу знову повертається на полиці німецьких крамниць. На один флісовий пуловер розміру L, вартість – до 100 євро, йде, наприклад, у середньому 35 пляшок. Але це вже - тема для подальших передач.

За матеріалами німецької преси