Війна в Україні очима лауреата World Press Photo

Валерій Мельников - фотокореспондент МІА "Росія сьогодні". Два роки поспіль він отримує призи конкурсу World Press Photo. У 2017 році журі присудило йому перший приз за серію фотографій "Чорні дні України". Цього року друге місце в категорії Digital Storytelling / Short Form отримав його спільний з Андрієм Любімовим та Іллею Свеженцевим проект "Під землею" - про жителів Донбасу, які переховуються від обстрілів у зруйнованій школі.

DW: Ви три роки знімали в Україні. Скільки потрібно було часу, щоб зрозуміти, що взагалі там відбувається?

Валерій Мельников: Чесно кажучи, до цього часу я до кінця не розібрався. Вперше я приїхав до Луганська у червні 2014 року, на початку гострої фази конфлікту. Спочатку мені було цікаво знімати все, майже без розбору. Багато читав, дивився. З Луганська поїхала половина мирного населення. Спекотне літо, дзвінка спека, порожні вулиці. Вулиця Оборонна - одна з найширших у Луганську. Я йшов по ній, а по іншій стороні, в десятках метрів від мене - чоловік. І ми могли на цій відстані спокійно розмовляти, тому що ні машин (заборона на пересування приватного транспорту), ні людей. Нічого. Така була тиша.

Вам доводилося раніше знімати війну?

Ще у 2000-х я знімав для "Коммерсанта" у Чечні, був у Сирії - до війни і на самому її початку. Досвід Донбасу, звичайно, найбільший. І по часу, і по моєму залученню до нього.

Розкажіть про проект "Під землею", за який ви отримали нагороду в Амстердамі. Як ви знайшли тему і героїв?

Це почалося у 2015 році. Я багато спілкувався з людьми і всюди натикався на схожі історії. Що удень все відносно спокійно, а як починає сутеніти - обстріли, люди спускаються у підвали. І тільки так можна вижити. Мені розповіли, що в районі міста Горлівка є селище Шахти 6-7. До війни в ньому було близько сотні будинків, а після залишилося людей 10 - 15. Решта поїхали. У Шахтах є зруйнована школа, у підвалі якої вже три роки - і взимку, і влітку - живуть люди. Хтось просто на ніч приходить, а ті, у кого будинок зруйнований, живуть постійно.

Коли дивишся це відео, є почуття, що ті ж діалоги, ті ж особи могли бути зняті і під час, скажімо, Другої світової війни. І тільки високі технічні характеристики камери, якою знімали, повертають у реальність.

Ось у мене теж було таке відчуття. Начебто XXI століття, стільки часу минуло, життя і технології змінилися. Але якщо приходить війна, то ми миттєво повертаємось у кам'яний вік. Єдина можливість вижити - це знову опинитись у підвалі. Війна відразу занурює людину у свої будні. Серія "Чорні дні України" багато в чому знята на адреналіні, в гострій фазі конфлікту. А фільм "Під землею" - це вже екзистенційна драма людей, які не впадають у відчай, хоча виходу і не видно.

Наскільки війна захопила вас як фотографа?

Ви знаєте, зараз відстань від війни до миру - дві години літаком. Ось поруч з тобою горять будинки, а ось ти вже котиш візок по супермаркету в Москві, де грає спокійна музика. Я, звичайно, намагався тримати баланс, не сильно залучаючись, але і не перетворюючись на циніка. За час роботи в Україні у мене з'явилася внутрішня позиція. У перші мої поїздки я і військових знімав, і обстановку бою. Але потім, багато читаючи - "Доктор Живаго" на мене сильно вплинув - і дивлячись старі військові фільми, я зрозумів, що на будь-якій війні найважливіша частина - це мирні жителі.

Зараз є багато документальних стрічок про війну, у тому числі і про Донбас. Але в багатьох з них військові дії, стрілянина і самі військові так красиво зняті, що все одно здається, що це пропаганда війни. Я не бачу особливого гуманістичного сенсу в тому, щоб робити фотографії, де люди зі зброєю ціляться, стріляють. Вони у мене є, але лежать в архіві, і я не хочу нікому їх показувати. Завжди буде багато молодих або літніх людей, яких це може "зачепити".

Немає відчуття, що на конкурсах фотографії війна завжди обходить всі інші теми?

Звичайно, є. Війна, як і тема любові, завжди чіпляла і чіплятиме. Це звучить цинічно, але якщо фотограф вміє знімати, у нього є досвід поведінки і самоконтролю і він їде знімати війну, для нього це може стати найшвидшим шляхом наверх в ієрархії фотожурналістики.

У війни одне обличчя чи є різниця, де її знімати?

Це завжди велике питання. Коли я знімаю, скажімо, на Близькому Сході, завжди себе запитую: а що я можу сказати про людей, з якими у мене немає ні культурної, ні ментальної близькості? Приїжджаючи в Афганістан або в Бангладеш, європейський фотограф опиняється у заручниках візуальної фактури. Все настільки інше, неймовірно виразне, що ти за це чіпляєшся. Можна зробити купу гарних світлин, за якими в результаті втратиться сенс. Тому саме в Україні мені легше працювати. Я не відчуваю там себе чужим. Там живуть етнічні росіяни і українці, я сам родом з півдня Росії. Мені це зрозуміло і близько.

Довідка: World Press Photo Foundation - це незалежна, некомерційна організація, штаб-квартира якої знаходиться в Амстердамі. Заснована в 1955 році, організація займається проведенням щорічного конкурсу в галузі фотожурналістики.