Від ґрат - до Ноєвого ковчега: еволюція зоопарків

Але такого відвідувачі ще не бачили ніколи: тварини не знемагали, наче в’язні, у вузьких клітках, а вільно розгулювали просто неба:

„Були створені, зокрема, полярна та африканська панорами - перші в світі вольєри без ґрат та високих парканів. Від небезпечних хижаків – левів, білих ведмедів тощо – відвідувачів захищали тільки глибокі рови. Ідея, що її прадід Карл виношував багато років”, -

каже Штефан Геринґ-Гаґенбек, нинішній директор гамбурзького приватного родинного зоопарку, який і досі вважається одним із найліпших у Європі. Століття тому побачити, як стрибають козероги та сніжні барани, як бігають слони, бавляться молоді тигри чи мружаться на сонечку тюлені можна було тільки в дикій природі. У зоопарках на той час панувала зовсім інша мода. Тварин виставляли на показ у претензійних будинках, споруджених у дусі архітектури далеких незнайомих країн. У Берліні, наприклад, для слонів та носорогів побудували буддійську пагоду. У кельнському звіринці клітки з папугами чомусь розмістили в православній церкві зі строкатими маківками. В Антверпені для журавлів звели єгипетський храм... „Чи добре йдеться за цими мурами тваринам та птахам – це питання тоді мало кого обходило. Головним було – догодити шановній публіці, яка воліла розваг та екзотики,” – розповідає колишній директор кельнського зоопарку Гюнтер Ноґе:

„Постійно надходили нові тварини. Невідомі досі антилопи, мавпи, перші в Європі крокодили, жирафи, горили. І щоразу це було справжньою сенсацією, подією, про яку писали всі газети. Як правильно поводитися з новоприбулими живими експонатами, чим їх годувати господарі атракціонів зазвичай гаразд не знали.”

Прагнення приручати диких тварин, або принаймні володіти ними - старе, як саме людство. Величезний імператорський зоопарк проіснував у Китаї понад три тисячоліття, доки його 1900-го року не зруйнували війська європейців під час придушення повстання проти іноземців. У Стародавньому Римі ледь не кожен патрицій мав власного хижака – їх достатньо привозили до столиці імперії легіонери з далеких походів. Документи свідчать, що кайзерові Августину належало 3500 тигрів та левів, потрібних, зокрема, для гладіаторських боїв. У всі віки клітки зі звірами, що мали смертельно гострі зуби або пазурі, слугували символом необмеженості влади султанів, королів, царів... Перший публічний зоопарк, для простого народу, з’явився в Парижі 1793-го року як надбання Французької революції. Гюнтер Ноґе:

„Це дуже посприяло зростанню загального інтересу до тварин. Саме в цей період були засновані перші товариства для вивчення природи. 1828-го відкривається громадський парк зоології в Лондоні. Пізніше – в Берліні, Франкфурті, Кельні. Однак до винаходу Карла Гаґенбека, який він, до речі, запатентував, ґрати та клітки спотворювали первісну високу мету.”

„Головним при закладанні парків має бути створення таких умов, за яких тваринам доведеться щонайменше змінювати їхню природну поведінку. Вони повинні мешкати разом з іншими особинами в просторих вольєрах на свіжому повітрі й звикати до нашого клімату. Нудота в одиночних камерах – найшкідливіше для поневолених творінь природи”, -

занотував у своїх спогадах засновник зоопарків нового типу. Одним із перших вольєрів, відкритих 1907-го року в Гамбурзі, був арктичний. Діти та дорослі милувалися пінгвінами, моржами, тюленями, білими ведмедями, оленями, що здавалося, мирно співіснували на одній території серед скель із бетону та пластикової криги на штучних водоймах. Те, що потенційну здобич надійно захищали від посягань хижаків рови, публіці з відстані не було видно. „Новаторство Карла Гаґенбека полягало в точності розрахунків”, - веде далі Гюнтер Ноґе:

„Він тривалий час спостерігав за тим, як далеко спроможні стрибати певні тварини. Усі ці дані дресирувальник ретельно документував, і потім на їхній основі розробив плани майбутніх ландшафтів. Африканський, зокрема, є наочним прикладом того, що Гаґенбек не помилився. За сто років існування гамбурзького зоопарку жоден з левів не подолав бар’єра й не втік. Публіка й антилопи тоді, як і тепер, можуть почуватися в цілковитій безпеці.”

Небезпечним виявилося зовсім інше. Відкриті вольєри важче було прибирати, у них разом мешкало багато тварин, а тому інфекційні хвороби поширювалися блискавично швидко. Попри всі зусилля ветеринарів, деякі зоопарки за лічені дні втрачали придбаних за чималі гроші гепардів, носорогів, слонів, зебр. У 50-х роках гаслом стало: назад у приміщення, причому в такі, стіни та підлога яких обкладені кахлями. Щоденне миття та дезинфекція справді виключали можливість спалаху епідемій. Однак епоха стерильно чистих кліток тривала недовго:

„У сімдесятих роках ці туалети ніхто більше не міг бачити. Почали шукати інші придатні матеріали, які хоч трохи нагадували б натуральні. Але всі розуміли: нічого ліпшого за землю, за природний ґрунт для тварин немає. Спробуйте на штучній поверхні викачатися в бруді або вирити в бетонній підлозі нору!”

З появою нових щеплень та антибіотиків ця проблема була розв’язана. Що ж таке „оптимально наближені до природних умови”, про які писав Карл Гаґенбек, так до кінця й не було ясно. З тієї простої причини, що наукові спостереження за життям фауни далеких континентів розпочалися лише в другій половині двадцятого століття. Поштовхом для революції в облаштуванні зоопарків стали роботи всесвітньовідомої британської дослідниці Джейн Гудолл. 1957-го молода жінка вперше вирушила до Африки й потім багато років прожила в джунглях Кенії й Танзанії, спостерігаючи за звичками мавп. Гюнтер Ноґґе:

„Відтоді ми нарешті дізналися, що шимпанзе не їздять велосипедами, не носять шкіряних штанів та тирольських капелюхів із пір’ям і не збираються по обіді за столом, аби попити чаю. Сьогодні важко повірити, але ще якихось чотири десятиліття тому саме так подавали цих тварин у більшості зоопарків. Із мавп робили якихось неповноцінних людців, що копіювали поведінку нормальних членів суспільства. Дякувати Богові, тепер маємо можливість дивуватися не зі здібностей дресирувальників, а з надзвичайної природної кмітливості шимпанзе, орангутангів, горил.”

До кінця шістдесятих – початку сімдесятих років для поповнення експозиції зоопарки нерідко користуватися послугами сумнівних торгівців живим товаром, або самі організовувати експедиції з відловлювання. Після набрання чинності міжнародного Договору щодо захисту видів, яким загрожує зникнення, плюндрування природи стало неможливим. Колишні парки розваг поступово почали перетворюватися на розплідники. З чого більшість співробітників і, звичайно, науковців відверто раділа. Нині європейські зоопарки спільно працюють над програмою зі збереження

375-ти рідкісних видів тварин, що без допомоги людини були б приречені на вимирання. Як і століття тому, на перших сторінках газет і журналів сьогодні знову публікують зоо-сенсації. Але зміст повідомлень докорінно змінився: „Народжене в Берліні біле ведмежа Кнут стало магнітом для публіки”, „У кельнському зоопаркові з’явилося на світ третє за минулий рік слоненятко”... Директор гамбурзького родинного підприємства Штефан Геринґ- Гаґенбек:

„Ми бачимо своє завдання в тому, щоб стати Ноєвим ковчегом. І не лише самим рятувати тварин, а й долучити якомога більше відвідувачів до цієї справи. Зоопарк – це місце, де люди повинні навчатися з повагою ставитися до братів менших. Цінувати й любити їх.”

За матеріалами наукового журналу „Леонардо”